Життя Андрія Коваленка обірвалося вдома, в Ірпені, після важкої хвороби.

Андрій народився 28 жовтня 1965 року в м. Марганець, де жила його бабуся Поліна. Мама Андрія вирішила народжувати саме там, бо дуже любила свою маму, хоча на той час батьки Андрія жили і працювали в Запоріжжі.

Бабуся Поля, працюючи вчителькою, сама виховала трьох дітей, тому що чоловік Василій Андрійович, мобілізований до радянської армії, потрапив у полон під час Другої світової війни і загинув у концтаборі Освенцим.

Усе дитинство, аж до закінчення загальноосвітньої школи № 1 ім. Т. Г. Шевченка у 1982 році, Андрій жив у рідному місті Запоріжжі.

Мама Андрія, Мілена Василівна, мала вищу освіту, працювала вчителькою, викладаючи до кінця життя математику.

Батько, Дмитро Митрофанович, теж мав вищу освіту, усе життя працював майстром на титано-магнієвому заводі.

Хлопець був чудовим, компанійським, розумним, вихованим, добрим, яскравим, радісним, надійним товаришем. Уже в шкільні роки було очевидно, що він дуже любить і вміє дружити. У школі захоплювався читанням, був надзвичайно ерудованим, мав постійний абонемент дорослої бібліотеки. Коли приходив до когось у гості, перш за все просив показати домашню бібліотеку. А ще був прекрасним спортсменом — займався боксом, академічною греблею, також навчався в музичній школі по класу фортепіано.

Після школи вступив до Краснодарського вищого воєнного командно-інженерного училища ракетних військ стратегічного призначення, яке закінчив у 1987 році, затим проходив службу у в/ч 21300. У 1992 році йому присвоєно звання «капітан». Найменування профілю — командний. Однак у 1992 році написав рапорт на звільнення з військової служби, після чого працював у Запоріжжі головним енергетиком, інженером-механіком.

Дружина, Тетяна Олександрівна Коваленко (21 липня 1965 р. н.), навчалася разом з Андрієм із 3-го класу до закінчення школи. У них було спільне дитинство, дружба і …кохання. Тетяна згадує: «Увесь клас досі пам’ятає про його вічну закоханість у Таню Крижко (це я), а його молодша сестра Аня на нашому весіллі з усмішкою повідала гостям, що моїх фотографій у них вдома більше, ніж інших членів родини».

У 1982 р. Тетяна вступила до Запорізького медінституту, який закінчила в 1987 р. З Андрієм побралися у 1995 р., а 2002 року народився їхній єдиний і довгоочікуваний син Богдан.

«Андрій до кінця свого життя повторював, що єдине, про що жалкує в житті, це про те, що не одружився зі мною одразу після школи. За тридцять років шлюбу я не чула від нього іншого звертання, окрім “Танюшенька” чи, інколи, “Танюша”. Андрій — мій прекрасний, ніжний, єдиний чоловік, добрий син своїх батьків, лагідний брат своєї сестри Ані, люблячий, надзвичайно відданий тато нашого Богдана. Андрій завжди був йому другом, підтримував, особливо, коли Богдан у 19-річному віці у перший же день російського вторгнення добровольцем пішов на фронт (спочатку — оборона Київщини, а з липня 22-го — оборона Донбасу, де воював без ротацій майже три роки). Я вважаю за честь бути дружиною Андрія Дмитровича Коваленка».

У 2013 році Андрій із дружиною Тетяною та 11-річним сином Богданом переїхали в Київ, за запрошенням на посаду інженера в ДРЦ «Кідландія». А через чотири роки родина вирішила жити в Ірпені, куди після підготовки житла остаточно переїхали в 2019 році.

Із 2020 року Андрій обіймав посаду головного інженера в ТОВ «Навчальний комплекс «Петропавлівський», у якому працював до призову в ЗСУ в січні 2023 року.

У травні 2023 року, перебуваючи у складі ЗСУ на посаді офіцера артилерії, Андрію було присвоєно військове звання «майор».

Військова освіта Андрія, його службовий досвід, його розум, особистісні риси — відданість, чесність, шляхетність, сміливість, чуйність, неймовірне почуття відданості Україні та побратимам були дійсно його глибоким і неоціненним внеском у захист України та її людей від російської агресії.

Яким він був? Світлий — так про нього згадують і говорять усі, хто знав Андрія. Він дуже любив життя і людей, був оптимістом, «лицарем», понад усе цінував чоловічу дружбу, завжди був готовий прийти на допомогу всім, хто її потребував. Йому надзвичайно складно було відмовляти людям, сказати комусь «Ні», навіть коли був втомленим, знесиленим або навіть відчував фізичний біль, усе одно підтримував інших і допомагав їм.

Андрій повністю віддавався справі і на цивільній роботі, і на військовій службі, але разом із цим завжди мав своє бачення та озвучував його. Ні перед ким не лицемірив, не прогинався, ні до кого не підлещувався. 

Завжди твердо відповідав за всі свої дії й слова.

За цих суто чоловічих рисах характеру, Андрій був дуже чутливою людиною, добросердечним, чужий біль сприймав як свій. 

Повномасштабне вторгнення застало родину Коваленків в Ірпені телефонними дзвінками вранці від сестер із Запоріжжя і Києва та тривожними новинами про те, що наші міста бомблять. Андрій ще одужував від важкого коронавірусу, і за призначенням лікаря мав здати в цей день повторні аналізи. Але, звісно, вже було не до аналізів.

Син відразу ж встав на захист Батьківщини, поїхав у Київ, і вже наступного дня, разом із товаришами по «Соколу» став боронити Батьківщину.

«Війна принесла шок, біль, глибокий сум, але потрібно було встояти», — розповідає Тетяна Коваленко.

Андрій спершу разом з іншими чоловіками — жителями будинку, став на захист рідного дому і його людей. Мешканці зробили запас дров, медикаментів, їжі, теплих пледів; усе це заздалегідь знесли в цоколь будинку, бо майже тиждень до цього вдень і вночі повз комплекс їхали безперервні потоки авто з Києва, і вже оприлюднена була інформація про вірогідне вторгнення.

Організували чергування, на ніч блокували двері в будинок. Андрій розвів під дахом під’їзду багаття, усі тепер мали гарячу воду і їжу.

Тож не час був горювати, був час допомагати, підтримувати, рятувати, діяти. На щастя, мешканці будинку вижили і були звільнені українськими військовими.

2 травня 2022 р. Андрій поїхав у Бучанський ТЦК із проханням про мобілізацію. Але йому сказали, що його вік, стан здоров’я (титанова пластина в лівій нозі після подвійного перелому; гіпертонія; дві грижі в хребті) не дають підстав мобілізувати його, і для нього немає відповідної посади у війську. У серпні-вересні 2022 р. Андрій кілька разів приходив на запрошення Бучанського ТЦК, і в третю «хвилю» призову його мобілізували.

Служив Андрій Дмитрович старшим помічником начальника відділення об’єднаної вогневої підтримки військової частини А4984 ЗСУ із січня 2023 р. до липня 2024 р. в Харківській (Куп’янщина), Сумській та Донецькій (Краматорський район, Дружківка) областях.

Лідерські якості та організаційні здібності, комунікабельність, життєвий досвід, витривалість, повага до всіх, хто поруч, готовність завжди допомогти одразу викликали повагу й довіру до Андрія у побратимів. Але постійний стрес, фізичні і психоемоційні навантаження, суворі й безкінечні бойові будні поступово підточували його і так не дуже міцне здоровʼя, зробили своє «чорне діло»…

Андрія почав турбувати поперек, але він відмовлявся відпрошуватися до лікарів, бо було дуже багато роботи й бойових завдань, і він завжди відповідав усім, хто наполягав на необхідності обстеження, а також дружині: «Не на часі»… А згодом, уже у Дніпрі, куди його доставили з медчастини,  йому поставили діагноз «пієлонефрит і гідронефроз», установили дренаж із нирки, призначили лікування, яке він продовжив у Житомирі. За деякий час Андрію дали відпустку за станом здоров’я й порадили проконсультуватися в онколога. У Національному інституті раку йому поставили діагноз «уротеліальна карцинома лівої нирки» (це стрімкий, дуже агресивний вид раку, що розвивається за 2–3 місяці), яка вже почала метастазувати в кістки. Далі — 6 курсів важкої хіміотерапії, і — стабілізація хвороби.

Увесь цей час Андрій продовжує виконувати службові завдання на фронті, який стає дедалі жорсткішим (на Куп’янщині, осінь-зима 2023-го — зима-весна 2024-го). Він припиняє планову терапію, адже ворожі штурми стають безперервними…

Про фронт, про бойові будні Андрій розповідав мало. Дружина згадує, що й не розпитувала, щоб не зробити йому боляче. Але неодноразово повторював: «Усі, хто там, — усі Герої!». Згадував, що ворожі штурми були безкінечними: «Тільки відбили штурм, а вони знову лізуть, просто по трупах попередніх штурмовиків».

Найболючішим для нього було втрачати в бою побратимів. Не міг позбутися цього болю до кінця свого життя.

У квітні 2024 р. в Андрія починається нестерпний біль у нозі, тотальне враження кісток скелету. Але він тримається, як титан. Його частина передислоковується у Суми, згодом — на Донбас.

У червні 2024-го Андрію надають свідоцтво про хворобу, ще через місяць — звільнення у відставку, після чого — постійне лікування, променева терапія. Травень-червень 2025-го: Інститут серця, обласна лікарня, переливання крові, онкодиспансер, останні надії…

Життя Андрія Коваленка обірвалося вдома, у неділю, 29 червня 2025 р., у День Петра і Павла.

Відспівували Героя в Храмі святителя Миколая Чудотворця в Ірпені.

Оксана, сусідка сімʼї Коваленків, писала в той день: «Дорогі сусіди, кілька годин тому трапилося непоправне горе: помер військовий, волонтер, наш дорогий сусід Андрій із квартири № 106. Андрюша був дуже світлою людиною, чемним, добрим, справедливим, тихим, скромним чоловіком із величезним добрим серцем! Завдяки його родині, як й іншим нашим сусідам, “орки” не зайшли в наш будинок під час окупації, не виламували двері. Завдяки його родині нам максимально швидко відремонтували дах, щоб дощі не затоплювали квартири. Він завжди дуже хотів, щоб усім було добре. 

Через деякий час після окупації Андрій пішов воювати. Та навіть коли почав хворіти, він до останнього, поки міг, їхав до побратимів захищати нашу країну. Уся родина боролася за життя та здоровʼя Андрія. Але, на жаль…»

Ігор, сусід: «За місяць окупації, який ми з вами прожили поруч, людину можна пізнати набагато краще, аніж за довгі роки мирного сусідства. Я завжди буду вдячним Андрію за те, що він у будь-якій ситуації залишався по-армійськи спокійним, виваженим, ніколи не піддавався емоціям. Дуже важко прийняти, що ми вже ніколи не побачимо Андрія на лавочці, який читає книгу. Що більше не підійдеш до нього, щоб поговорити про ситуацію на фронті, про звичайні життєві справи…»

Люди, які знали Андрія Коваленка, памʼятають його мужнім, терплячим, хоробрим, відважним, чесним, відкритим, надійним, шляхетним, глибоким, справжнім. Людиною-Воїном. Людиною-Другом. Людиною з чистим Серцем і світлою Душею.

Похований Коваленко Андрій Дмитрович в Ірпені 2 липня 2025 року.

Найбільше Андрій мріяв про мир, про перемогу України. А ще весь час казав, що хоче дожити і побачити майбутніх онуків, гратися з ними, дружити…