Народився 2 квітня 1981 року в місті Києві.
41-річний Василь Козлов загинув 4 березня 2022 року.
Вивчився в одній зі столичних шкіл. Однак весь вільний час Василь проводив у селі Козинці, де проживала його бабуся. Обожнював ліс. Це була його стихія, місце, де він почувався добре, яке чудово знав і куди любив повертатися в будь-яку пору року. Тож не дивно, що почавши навчатися на кухаря, залишив цей напрямок і пов’язав своє життя з роботою серед дубів. Спочатку наймався в бригади працювати в лісі, а потім отримав запрошення стати лісником, котре охоче прийняв.
Коли почалися воєнні дії на сході України — Василя Козлова призвали служити в зоні проведення АТО (2015 рік). Попри те, що стан його здоров’я давав можливість не перебувати в лавах військових, чоловік, не вагаючись, пішов боронити країну.
Василь Борисович служив механіком-водієм реактивної системи залпового вогню «Ураган» (РСЗО). Прослужив два роки, отримав контузію і змушений був повернутися додому.

Що саме довелося пережити на війні чоловіку — рідні не знають. Він волів нічого не розповідати про той час. Однак перебування на фронті не минуло безслідно й дуже помітно позначилося на фізичному здоров’ї (почалися проблеми з ногами) та психологічному стані. Двоюрідна сестра Алла Бойченко розповідає, що він став запальним, часто — знервованим, роздратованим. Власної родини так і не створив. Щоправда, дуже любив, коли всі його рідні збиралися в сімейному колі, коли приїздила його тітка і двоюрідна сестра, з якою вони з дитинства багато спілкувалися попри різницю у віці 10 років, разом росли, гуляли, навчалися. «У нас була ніби одна сім’я. Він мені був як рідний», — додає пані Алла.
Коли почалася повномасштабна війна, Василь зателефонував двоюрідній сестрі і повідомив, що прямує в Ірпінь, записуватися до місцевої ТРО. «Я не можу бути байдужим, не можу допустити присутності окупантів на власному подвір’ї, я маю досвід, тож їду за зброєю», — пояснив він.
Власне, він відразу, коли росіяни почали свою так звану «СВО» і ще не було зрозуміло, що ж робити, намагався бути корисним: спершу в Козинцях зібрав людей, які два дні об’їжджали околиці. Збирали інформацію, передавали відповідним службам. Потім, коли почали організовувати блокпост за Забуччям, поблизу заправки KLO, біля мосту на Рубежівку, їх туди перекинули. Вони блокпост спершу розбудували, а потім там чергували.
У Козинцях Василь координував дії місцевих тероборонівців, передавав відому йому інформацію, адже знав об’їзні дороги та пересувався між двома населеними пунктами — Ірпінь та Козинці.
Село було в облозі, але в самому селі окупантів не було. Вони приїжджали на околиці, оглядали, що там коїться і розверталися назад.
4 березня близько шостої ранку почався бій неподалік блокпосту на мосту на Рубежівку. Мобільного зв’язку з Василем не було.
Автомобіль із тілом Василя та його попутниками — родичем і другом — Михайлом та Олексієм був знайдений розстріляним і спаленим на трасі поблизу села Дмитрівка Київської області. Стала відома інформація про замінування об’їзних доріг у лісі, тому єдиним шляхом повернення в село залишилася траса.
Як розповідає пані Алла, спочатку дійшла інформація, що Василя поранено, адже після АТО він не міг носити бронежилет. Трагедія зі спаленою машиною сталася через кілька днів. Поруч були виявлені тіла…
Василь похований у селі Козинці на місцевому цвинтарі.