Загинув поблизу населеного пункту Новоплатонівка Ізюмського району Харківської області під час
виконання бойового завдання.

Богдан народився в Києві, де й відвідував місцеву школу. Із молодших класів полюбив спорт —
охоче займався боксом, їздив на змагання, здобував перемоги та медалі. Змалечку й на все життя
полюбив собак, дбав про них, не залишав голодними, коли мав чим погодувати, наприклад,
бутербродами, які батьки готували йому до школи. Дорогою, зустрічаючи собак, віддавав їм свою
їжу, а повертаючись назад, казав, що голодний, і тому потребує більше бутербродів.
Семикласником Богдан переїхав із Києва в Забуччя та продовжив навчання в селі Дмитрівка. Був
відкритим і дружеблюним хлопцем, тому його завжди оточувало багато друзів. Мав добрий та
емпатичний характер, але міг бути й запальним, постояти не лише за себе, а й за інших, близьких і
рідних йому людей.
Після школи життя знову привело до Києва, де не лише здобував освіту в училищі, а й проживав із
родиною (мамою, сестрою, братом і вітчимом).
У 2013 році Богдан познайомився з майбутньою дружиною Катериною, і зрозумівши, що саме з
цією дівчиною бачить своє майбутнє, познайомив її зі своєю сім’єю. Однак невдовзі отримав
повістку з призовом на військову строкову службу. Присягу Богдан приймав у місті Полтава, через
пів року був переведений на службу до Києва, там служив ще півтора року. Відслуживши,
повернувся додому до мами, сестри і брата. Працював, займався боксом та зустрічався з коханою
дівчиною.
«Познайомилися ми з чоловіком на дискотеці. Він пішов проводжати мене додому. Після цього й
почали спілкуватися, а через деякий час — зустрічатися. Одружилися в 2017 році, а в 2018-му
народилася донечка Софія. Богдан завжди казав, що дуже хоче доньку, і щоб була схожою на мене,
— розповідає дружина Катерина. — У нього була мрія — повести її до першого класу, а через роки
— видати заміж. У перший клас він устиг її повести, але заміж, на жаль, уже не зможе».
Потім, у 2025 році, у подружжя народився син Захар. Однак про батька він уже знатиме лише за
розповідями і фотографіями — Богдан загинув, коли малюку було всього шість місяців. «Богдан
дуже любив його, телефонуючи мені, постійно говорив до сина, особливо по відеозв’язку. Дуже
чекав, поки хлопча скаже перші слова, на перші кроки чекав, та й взагалі йому був цікавий кожен
день, який проживає синочок. Але, на жаль, ним він теж не встиг натішитися…» — додає вдова.
Як згадують рідні захисника, Богдан був доброю людиною з чистим серцем, але із запальним
характером, особливо у випадках, коли хтось міг насмілитись образити його родину. Також був
дуже принциповим, тож якщо ухвалював якесь рішення, то світ перевертав, аби було саме так, як
він того хотів.
«Після нашого одруження він купив першу собаку для розведення, адже надзвичайно хотів
займатися собаками. До початку війни утримував розплідник, маючи близько десяти породистих
собак. Йому це приносило задоволення», — каже Катерина.

Та затим вибухнула повномасштабна війна. Родина Крепких зустріла її вдома у Михайлівці-
Рубежівці. Богдан із першого дня хотів долучитися до чоловіків, що служили в ТрО, але подружжя

домовилися, що спочатку він має подбати про дружину і доньку та організувати виїзд. На жаль,
евакувалися недалеко, у Макарів. Вибралися 25 лютого, а з 28-го усім їм разом із маленькою
донечкою вже довелося цілодобово перебувати в підвалі. Залишили Макарів лише 7 березня. Як
згадує дружина, було дуже страшно. Коли вони сиділи в підвалі під час інтенсивних обстрілів,
Богдан прикривав її з донькою своїм тілом, щоб на них нічого не сипалося.
Виїхала родина у Львів, де пробули меньше місяця. Богдан Крепкий ходив у ТрО, але його не
взяли, сказали звернутися за місцем реєстрації. Через деякий час він вирішив повертатися додому
та повідомив дружині, що хоче піти на фронт, бо хтось має захищати країну. Катерина дуже не
хотіла відпускати чоловіка, але його рішення не обговорювалось. Він дуже багато їздив по
військкоматам, щоб потрапити на війну добровольцем, але його знову ж таки ніде не брали, — на
той час, казали, охочих не бракувало. Але Богдан наполягав на своєму, адже не лише не міг
залишатися осторонь у такий час, та й вважав, що його досвід служби в армії стане для
українського війська в пригоді. Тож невдовзі йому таки вдалося потрапити добровольцем на
передову. Офіційно його мобілізовали 7 травня 2022 року.
Із 25 травня Богдан Крепкий брав участь в обороні с. Покровське Донецької області. Із серпня 2022
року — у визволенні від російських загарбників Харківської, Донецької областей. З березня 2024
року почав виконувати бойове завдання у складі групи вогневої підтримки на ВП «Мушкитери»
поблизу населенного пункту Терни, Донецької області. Разом із побратимами у травні 2024 року
стримував навалу штурмових груп, завдавши численних утрат окупантові, що демотувало ворога
просуватися далі. До того ж це дозволило уникнути втрат серед особового складу військової
частини А4049 та зберегти позиції.
«Багато про події на фронті він мені не розповідав, не хотів, щоб я нервувала, завжди заспокоював,
що все добре. Були, звісно, випадки, коли він морально зривався та ділився пережитим.
Спілкувалися ми майже щодня, а коли не було змоги зателефонувати — він просто надсилав
сповіщення, що все добре», — розповідає Катерина Крепка.
Востаннє вдома Богдан був 26 вересня. Наступного дня вже виїхав на позиції, написавши дружині,
що вранці сьогодні заступає, пообіцяв, щойно буде на місці, напише, що все добре. Катерина
хвилювалася, тож, не дочекавшись, написала першою. У відповідь отримала «Люблю вас». На
жаль, це була остання звісточка від нього, його останнє смс. «Ми тебе теж любимо», відписалася
дружина, однак сповіщення вже так і залишилося без відповіді. «Люблю вас»… Ці слова Катерина
назаважди закарбувала не лише у своєму серці, а й на тілі, зробивши з ними тату. Щоб завжди були
поруч, щоб завжди нагадували про кохану людину, ніби говорили, що хай би скільки не минуло
часу, він буде дуже близько.
Богдан мав приїхати на позиції близько сьомої вечора. Зв’язку з ним не було. І ця ситуація
тривожила й затягувалася. Схвильована Катерина почала телефонувати чоловіковим побратимам.
Від них дізналася про приліт ФПВ. Наслідки поки не відомі.
Жінка всю ніч набирала й набирала Богданів номер. Йому і всім, у кого могла би бути бодай якась
інформація. Але нічого не дізналася. Наступного дня пролунав дзвінок від чоловікового командира.
Той повідомив, що заїде до неї поговорити — саме був у відпустці. Тут Катерина вже зрозуміла,
чому він їде і що хоче сказати… Коли він прибув і вимовив «на жаль», її світ рухнув…
Потім уже розповів жінці трохи детальніше про його загибель. Про те, як троє чоловіків їхали у
двохдверній машині і Богдан сидів позаду (хоча він завжди був стратегом і розповідав усім, що
робити, щоб уберегти себе, та як буде краще). Ніхто й досі не розуміє, чому він там сів. До речі, він
узагалі в той день не мав нікуди їхати, а попросився, щоб швидше потрапити додому. Потрапив,
тільки не так, як хотів…
Про те розповів, як прилетів так званий «ждун», як через те, що Богдан був позаду, він просто не
встиг вибратися з машини, як це зробили інші хлопці.

В автівці був боєкомплект, і він здетонував, відкинувши тіло загиблого на півтора-два метри.
Завдяки цьому рідні потім змогли поховати Богдана. Тіло хоч і обгоріло, але його вдалося опізнати.
Дякувати побратимам — змогли винести тіло Богдана…
Як згадує командир, із Богданом вони були знайомі з перших днів створення їхнього батальйону.
«Сильний, мужній, сміливий. Був відповідальним, рішучим. Міг підтримати побратимів і словом і
ділом, завжди прийти на допомогу. На позиціях завжди зібраний, серйозний. Виконував свій
мужній, чоловічий обов’язок на всі 100. А поза роботою — щирий, веселий, енергійний, завжди на
позитиві. Любив життя, своїх дітей, дружину, сім’ю.
Віддав найцінніше — власне життя».
Поховали захисника на лісовому кладовищі у Києві, де він колись за життя сказав дружині, що
хоче спочивати саме там поруч із побратимами. Рідні виконали його прохання. За свою віддану
службу на захист України Богдан Крепкий нагороджений відзнаками «За вірну службу», «Зірка
воїна», «Золотий хрест». Ще за життя він отримав нагрудний знак «Бойовий піхотинець», яким
дуже пишався. Також мав багато грамот і подяк. Посмертно відзначений орденлм «За мужність» ІІІ
ступеня.
У Богдана було багато нереалізованих мрій. Мріяв про авто, про цікаві подорожі та відкриття, а
головне — прожити довге, спокійне й щасливе життя зі своєю родиною, виховати дітей, дочекатися
онуків, зробити ще багато хорошого…
У загиблого героя у скорботі залишилася велика родина, дружина, двоє дітей, мати, батько, відчим,
троє братів та сестра.