Народився 12 серпня 1974 року.
47-річний Віталій Кривенко загинув 5 березня 2022 року.
Дружина Віталія Віталійовича Кривенко Олена Леонідівна розповідає: «Віталія знаю ще з дитинства, спочатку дружили наші родини і є навіть спільні родичі. Коли мені було 18, я була дружкою на весіллі в його сестри, потім якийсь час не спілкувалися — він служив в армії, я навчалася в медичному інституті. Через кілька років нас ще раз звела доля, почали зустрічатися. Жили в різних містах і приїздили одне до одного в гості. Лише після того, як я закінчила навчання — переїхала до нього, потім народився наш перший син. Я родом із Дніпра, він — із Харкова, та певний час ми жили в Криму. Віталій був директором оборонного заводу, де будували кораблі.
У 2014 році виїхали з Криму через російську навалу. Чоловікові пропонували залишитися на посаді, звісно, він відмовився, усі наші рідні, друзі знають, яким Віталік був патріотом. Навіть коли ми виїжджали на відпочинок закордон, він завжди вивішував український прапор на балконі будинку, який ми знімали: в Альпах, в Італії — усюди в нас звучала українська музика, він пишався тим, що він українець. Добре знав історію нашої держави і любив розповідати «хто ми і звідки». Його улюбленою піснею була: «Добрий ранок, Україно!».
Віталій любив активний відпочинок, мандри, лижі. Вирушав із друзями в походи, брав із собою дітей, обійшли всі Карпати, Крим, подорожував на велосипедах у різні країни. До активного відпочинку привчив і дітей. Разом ми каталися на лижах, сплавлялися на човнах по річці, ловили рибу. Рибна ловля була однією з його пристрастей; коли він відпочивав у Чилі, вони з друзями ловили чавичу — це різновид червоної риби. Разом із цим він був справжнім аскетом, йому не потрібен був комфорт, він завжди казав: “А раптом війна, а я не готовий?” Дуже любив зброю і розумівся на ній, їздив на полігони, брав участь у змаганнях, завжди здобував перші місця зі снайпінгу. Взагалі він був дуже позитивним, постійно з усмішкою на вустах. Усі три сини — копія мого чоловіка і зовні, і за характером. Вони мене зараз дуже підтримують. На момент загибелі чоловіка їм було 9, 12, а старшому 20 років. Маленькі залишилися зі мною, а старший навчається закордоном, він поїхав туди ще до повномасштабного вторгнення. Віталій був прекрасним батьком, дуже любив дітей, їм зараз його дуже бракує.
Мій чоловік був військовим, і в перший же день повномасштабного наступу вивіз нас на Захід України, а сам повернувся.
Захищав Бучу й Ірпінь, загинув у Бучі на Києво-Мироцькій вулиці. Я про це дізналася лише через три дні. Потім він 30 днів пролежав в автомобілі. Підійти, щоб забрати тіло, можливості не було, вулицю постійно обстрілювали. Чоловік завжди казав, що пізно чи рано росія розв’яже повномасштабну війну. Одного разу ми вже пережили російську агресію і вимушено полишили свою домівку. Нам доводилося часто змінювати місце проживання, але коли переїхали в Бучу, Віталій дуже полюбив це місто, він називав його: “Моя Бучечка” і сподівався прожити тут довге щасливе життя».