Народився 10 листопада 1975 року в м. Ірпінь.
46-річний Ігор Кроткіх загинув 21 березня 21 березня 2022 року в Ірпені.
Освіта: навчався у місцевій ЗОШ № 3 (нині ліцей). Закінчив училище за спеціальністю електрика, потім вступив до Київського національного університету будівництва і архітектури.
Працював заступником директора КП «Микуличі» Немішаївської селищної ради.
Мав трьох дітей.
Дружина Ігоря Львовича Кроткіх Алла Степанівна розповідає: «Після школи Ігор мріяв присвятити своє життя військовій службі, хотів вступити до Національного університету “Одеська морська академія”, але не пройшов за віком. Утім, любов до військової справи залишилася, йому подобалося все, що з цим пов’язано: читав військову літературу — як художню, так і документальну.
У нас двоє спільних дітей — Владислав 2000 року народження і Савелій 2012 року. Ігор хотів, щоб старший син утілив його мрію і вступив до воєнного училища імені Богуна, а молодшому навіть одяг купував подібний до військового. Ігор служив у ВДВ і службу в армії згадував із теплом, вважаючи, що саме вона навчила його дисципліні і багатьом корисним речам, таким, як пришити правильно ґудзик або напрасувати стрілки на брюках…
В Ігоря було понад 20 стрибків із парашутом. А ще він на професійному рівні займався пейнтболом. Тоді цей вид спорту був не дуже розвинений, а в хлопців була своя ірпінська команда, яку вони створили, самі себе фінансували, їздили на змагання Україною. Ми з дітьми іноді їздили з ним, поєднуючи змагання і родинний відпочинок. Ігор був дворазовим чемпіоном із пейнтболу — у 2008-му і 2009-му роках, також був Володарем кубку України в 2008-му та 2010-му роках. Від природи Ігор мав чудову статуру, і завдяки спорту міг підтримувати форму.
Після його загибелі Федерація з пейнтболу зробила стенд у спортивній школі № 3, де вшанували пам’ять усіх полеглих ірпінців під час окупації.
Ми любили рибалити сім’єю. Коли я була вагітна другою дитиною, то вперше запропонувала поїхати на риболовлю. Ми пішли на ринок, купили все потрібне й поїхали. Відтоді риболовля стала нашим спільним хобі. Любили відпочинок у наметах, їздили на Київське море, на Десну з друзями. Ігор був дуже компанійським, любив пожартувати, дуже вміло й цікаво використовував цитати з різних фільмів, яких у його арсеналі було чимало. Любив дивитися фільми про війну, пригодницькі, історичні, старе кіно. “Пірати Карибського моря” був найулюбленішим, чоловік переглядав його багато разів. Подобався фільм “Хоробре серце”. Ми влаштовували сімейні перегляди. Готували смаколики — банани, печиво, розкладали красиво на тарілочках, на підлозі стелили килимок — і дивилися фільми. Ця традиція в нас давня, перші перегляди здійснювали ще з відеокасетами. Касет у нас було дуже багато. Коли Ігор їх купував, обов’язково брав і “жіночі” фільми для мене.
Коли я була вагітна вдруге, ми купили старенький приватний будинок і почали його відбудовувати. Ігор міг робити все. Завдяки вмінню добре малювати і чудовому смаку, він зміг зробити чудові клумби і грядки. Умів користуватися зварювальним приладдям, зварював арки для квітів, зробив паркани і чудовий город. Доглядав за басейном. Умів готувати на мангалі східні страви, шашлик, фарширував деруни, смажив картоплю. Мангал також зробив власноруч. Та фірмовою його стравою був гороховий суп із грінками.
Був у нього й домашній улюбленець — лабрадор Лорд. Вибирала його я, але Лорд обрав собі іншого хазяїна і слухав тільки Ігоря. Коли чоловік загинув, а я лежала із сином у лікарні, собаку довелося віддати моїй мамі.
У перший же день повномасштабного вторгнення Ігор хутко зібрався (удома був навіть бронежилет), і разом зі старшим сином пішли захищати місто.
Востаннє ми бачилися 4 березня, коли я з молодшим сином виїжджала з міста. Ігор допоміг нам евакуюватися через Стоянку. Старший син залишився в Ірпені разом із чоловіком. Із ними ще був рідний брат Ігоря Юрій. До самої загибелі Ігоря вони всі були разом. Син пізніше сказав, що ніколи в житті вони з батьком не були такими близькими, як у цей період. Не було жодного дня, щоб Ігор мені не телефонував, хоча зв’язок був дуже поганий. Телефоном він розповідав, що в них усе добре, а на питання “Чи вам хтось допомагає?” відповідав: “Так, Господь Бог”. “Та я ж тебе серйозно питаю”. “А я тобі серйозно відповідаю”.
Він ніколи не скаржився й завжди був на позитиві. 20 березня Ігор зателефонував мені і сказав: “У тому, що я тобі скажу, є й приємний момент: ти не будеш мене більше змушувати знімати штори… та й вікна не треба буде мити, тому, що їх немає… А та клумба, що я робив, не дуже то й гарною була, якщо чесно, та й паркан такий собі був. Я його геть перероблю, зроблю новий”. “Тобто ти хочеш сказати, що немає вікон, клумби і паркану?” “Ну, так”.
Але він це сказав на такому позитиві, що я майже не засмутилася, ще сказав, що привезли плівку, а завтра приїдуть затуляти нею вікна. Та “завтра” для нього вже не настало…
Наступного дня він не зателефонував. Це було вперше. Зв’язку не було. Увечері мені повідомили, що Ігоря немає, а Влад (син) і Юрій (брат Ігоря) у вкрай тяжкому стані — у реанімації. Лише потім я дізналася, як це сталося. Юрій стояв на позиції, у нього закінчувалися боєприпаси. Ігор із Владом побігли на допомогу. Ігор отримав кульові поранення в грудну клітину і в руку, Влад намагався рятувати батька, та чергова куля влучила в нього. Згодом Влад розповідав: “Я лежу поруч із батьком, відчуваю, що вмираю, а небо таке чисте-чисте…”»
Пізніше лікарі сказали, що Влад і Юрій вижили просто дивом, адже йшов запеклий бій і їм довелося довго пролежати… Їх удалося врятувати завдяки професіоналізму персоналу клініки ім. Шалімова.
Тіло Ігоря Львовича Кроткіх змогли забрати лише через 10 днів після його загибелі, коли місто було деокуповане.

Ігор Кроткіх нагороджений посмертно: міністром оборони України — нагрудним знаком «Знак пошани», медаллю «За оборону рідної держави», відзнакою «Орден добровольця». Також присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ірпінь».