Дмитро Крупицький героїчно загинув 18 березня 2024 року при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Орлівка Покровського району Донецької області.

Народився в м. Краматорськ Донецької області. Навчався місцевій школі № 19. 

Батько — Валерій Андрійович — за фахом інженер-механік, працював головним механіком на заводі «Енергомашспецсталь» у м. Краматорськ. Потім разом із компаньйоном відкрив власну фірму з монтажу та ремонту машинобудівного обладнання, де працював головним інженером. У 2017 разом із дружиною переїхав до Ірпеня. У 2021 році помер від онкології. Похований в Ірпені.

Матір — Людмила Іванівна — за фахом інженер-механік. Працювала інженером-конструктором 1-ї категорії в науково-дослідному інституті у м. Краматорськ. У 2017 разом із чоловіком переїхала до Ірпеня, де проживає й зараз.

Дмитро ріс дуже активною та комунікабельною дитиною. Мав багато друзів. Змалечку виявляв лідерські та організаторські якості. Був душею товариств. Окрім школи дитинство проходило на будівельних майданчиках, місцевих річках та водоймах, колгоспних полях, та звичайно, у дворі; улітку, восени та навесні — за футболом та «війнушками», узимку — хокеєм, лижами, санями й ковзанами. Відвідував багато спортивних секцій, та найбільше захоплювався футболом. Займався в місцевих футбольних секціях «Старт» і «Прапор», а також біля двору після школи і спортивних секцій, для чого довелося організувати імпровізоване поле: самотужки з друзями викорчували чагарники на пустирі за будинком, зробили ворота із завалених дерев, почепили сітки. На звичайних футболках самі крізь трафарети виводили номери, назви команд тощо. 

Усе літо проводив у дитячих таборах м. Святогірськ. Їздив аж до 10-го класу, зменшуючи собі вік. 

Окрема любов — це авіамоделізм, збирання моделей літаків, уся квартира була в маленьких та великих моделях, які стояли на меблях або були підвішені до стелі.  Мав бажання стати військовим льотчиком, але не пройшов відбірковий конкурс за станом здоров’я. Тож після закінчення школи у 1987 році вступив до ВВВАИУ м. Воронеж (зараз ВУНЦ ВВС — Военно-воздушная академия имени профессора Н. Е. Жуковского и Ю. А. Гагарина) на спеціальність «Інженер з експлуатації аеродромів». У 1989 році, не закінчивши навчання, звільнився через невідповідність своєї уяви про професію військового та реальний стан речей. У травні 1990 року був демобілізований із радянської армії.

У 1990 вступив до Краматорського індустріального інституту на 2-й курс. У 1994-му закінчив Донбаську державну машинобудівну академію (інститут було перейменовано) та здобув кваліфікацію «Інженер-механік машини та технології обробки металів тиском».

Професійне життя почалося в бюро гідравліки відділу ковально-пресового виробництва Новокраматорського машинобудівного заводу на посаді інженера-конструктора. Але в буремні 1990-ті, у зв’язку зі зміною економічної формації та занепаду на той час машинобудівної галузі в нашій країні, молодій родині на зарплату інженера-конструктора було важко прожити, тому довелося шукати інші шляхи в професійній самореалізації. Від слюсаря-монтажника до майстра виробничої ділянки, від водія, торгового представника до директора магазина. Мав власний магазин із продажу комп’ютерної техніки. Але у 2014 році втратив бізнес і статки під час окупації Слов’янська російськими найманцями та місцевими колаборантами: гроші і товар (частина якого була видана в кредит) було розграбовано. Таким чином утратив власні кошти ще й потрапив у борги, які довелося виплачувати п’ять років.

Довелося починати життя наново вже на Київщині. Це був непростий період. Не зважаючи на освіту, кваліфікацію та досвід, брався за будь-яку чоловічу роботу, підробляв водієм у таксі. Останнім часом працював інспектором із контролю громадського правопорядку КП «Муніципальна варта» Ірпеня.

Родину створював тричі. Перше кохання — Наталю — зустрів у вересні 1990 р. під час навчання в інституті. Наступного року одружились. Це була молода студентська родина, щира у всіх своїх успіхах і труднощах. Із другою дружиною Ганною познайомився у 2001 році на роботі — разом проходили тернистий шлях підприємництва. Із третьою дружиною — Оксаною — познайомився вже після переїзду на Київщину, у 2014 році.

Має дітей. Син Валерій народився у м. Краматорськ 15 грудня 1991 року. Зараз уже одружений, ростить доньку, проживає в Ірпені. За фахом — інженер-проєктувальник промислово-цивільного будівництва. Служив у ЗСУ — був оператором з експлуатації БпАК. Воював на Донецькому напрямку в Авдіївці та Красногорівці. Наразі займається інжинірингом. 

Донька Марія народилася у м. Краматорську 2009 року, де й проживає. Захоплюється психологією та письменництвом.

Рідні згадують: Дмитро був дуже доброю та надійною людиною, яка завжди підтримає та прийде на допомогу. У колективі — лідером, організатором, хоробрим та розсудливим, як кажуть справжнім чоловіком. Для близьких людей був завжди щирим, відвертим та люблячим батьком, братом, сином, дідусем. Про нього всі казали лише добрі слова та дуже його любили.

Наповнене різноманітними захопливими заняттями дитинство, працею та саморозвитком юність, професійним удосконаленням — молоді роки сформували Дмитра Крупицького як цікаву, глибку та позитивну особистість. У вільний час цікавився психологією, брав участь у тренінгах особистісного зростання, лідерських програмах, навіть займався письменництвом (щоправда, «у стіл», для власного задоволення та читання близьким), спілкувався з дітьми. Відпочивав фізично: щотижня грав із друзями в футбол, любив рибалку, допомагав сину на дачі. Дуже полюбляв гуляти з онукою.

Ірпінь для Дмитра став другою домівкою, малою батьківщиною та любов’ю з 2019 року. Тут уже проживали його рідні: батьки, які переїхали з Краматорська у 2017 році, та син із коханою дівчиною (оселилися 2014 року, затим одружилися, народили онуку Софійку).

Однак війна добралася й сюди. У перший же день повномасштабного вторгнення Дмитро разом із сином стали добровольцями, вийшли на оборону Ірпеня. Спільно з іншими побратимами утримували найтяжчі позиції в місті, зокрема, блокпост «Жираф» та «Караван-Гала».

Окрім цього в перші дні Дмитро з Валерієм виконували гуманітарні місії: розвозили продукти та ліки нужденним, охороняли громадські заклади, патрулювали вулиці. Потім чергували у санаторії «Ластівка». 

Усе різко змінилося 5 березня 2022 року. Ворог прорвався з південно-західної частини Ірпеня, захопив «Ластівку» та райони до вулиці Університетської. Дмитро їхав із так званого «Рогатніка» (Ірпінський фаховий коледж НУБіП) — там була база видачі гуманітарної допомоги — вулицею В. Стуса (колишня Пушкінська) та потрапив під ворожий обстріл. У машину влучили дві кулі, однак бокові двері були закриті бронею, тож це врятувало. Повернувся до «Рогатніка» через провулок Київський — допомогли навички таксиста. У будівлі коледжу були цивільні люди: багато літніх людей, молодих пар, жінок і дітей. Із озброєних був тільки Дмитро та ще однин чоловік, із озброєння — один пістолет та старий автомат. На «Рогатніку» просидили всю ніч. Навколо будівлі їздили кругом російські БТР із тепловізорами. Казав, що ніколи ту ніч не забуде. Зранку пішов на розвідку та вийшов до водоканалу на кільце, де відбувався бій. Туди відходили хлопці з «Ластівки». Були групи з практично цивільних людей (частина з них — зі зброєю), добровольчих формувань та ЗСУ. 

Ворог обстрілював із РСЗВ район водоканалу, тому довелося відходити. Бігли Дмитро і хлопці, яких зустрів на водоканалі (частина з тих, хто зміг відійти з «Ластівки»), заплавою Ірпеня та переправились через річку. Дмитро потрапив у шанці формування «Сармат». Військові питають: «Ти що, хочеш воювати?» — «А які ще варіанти?» — «Дайте Дмитру бронік». — «У нас тільки з однією плитою спереду». — «От і добре — не буде відступати». Гумор завжди був поруч. 

Дмитра зарахували до ДФТГ «Ірпінь» у 1-й батальйон, 2-гу роту, 3-й взвод на посаду командира відділення. Сина в бойову частину ДФТГ не взяли (у бойовий підрозділ від родини — одна людина). Тож син займався збором і розвезенням гуманітарної допомоги. 5 березня йому вдалося вивезти бабусю в більш безпечне місце. 

У ДФТГ були люди різних професій, соціальних прошарків, характерів і віку — будівельники, таксисти, кухарі, інженери, письменник, оперативник карного розшуку, пенсіонери, але всіх об’єднувала ненависть до ворога та любов до батьківщини. 

Почалися військові будні — найважча робота в світі. Утримували з побратимами позиції «Жираф» та «Караван-Гала». Дуже гарячі були бої на вулиці Северинівській — ворог зайшов за спину через військовий шпиталь і просунувся аж до 6-ї Лінії, тож його вибивали. 

Згадував і те, як на позиції «Караван-Гала» лежали з побратимами з відділення з ДФТГ на бетонних плитах над міськими відстійниками й молили Господа, хоча б нічого не прилетіло. У боях за позицію «Жираф» перебували в оточені, але утримали її. Через три доби зайшло підкріплення — Солом’янське ТрО. 

Чекали своєї черги на позицію у сховищі колишнього Бучанського цегельного завод, у якому перебували сотні людей — багато хворих, хатні тварини, таким чином вихід на позиції був у радість. Сидіти у сховищі було гірше, ніж на позиції, які були прямо на виході із заводу перед зруйнованим ТРЦ «Жираф».

Чому отримав позивний, який зовсім не стосується його професії чи вподобань? Наприкінці березня та в квітні його відділення базувалось у кабінеті стоматолога в двоповерховій офісній будівлі напроти Фори в Романівці. 

Побратими та волонтери, які допомагали хлопцям, стали для Дмитра родиною. Вони часто зустрічались після визволення Ірпеня, згадували ті події та активно допомагали у відновленні життя в місті. Після його оборони залишався в ДФТГ Ірпеня, потім став інспектором із контролю громадського правопорядку в КП «Муніципальна варта». Однак він завжди прагнув потрапити після оборони міста в ЗСУ, подавав на контракт у різні відомі підрозділи, але йому відмовляли через немолодий вік. Та вже на початку грудня 2023 р. прийшла повістка, Дмитро за один день пройшов військово-лікарську комісію і наступного дня вирушив на Базову загальновійськову підготовку (БЗВП). 

БЗВП проходив у Чернігівській області, отримав військово-облікову спеціальність командира відділення. Навчання відбувалося взимку, жили в наметі, підлога — ґрунт і сколочені з дошок нари. Але як завжди — долав незручності військового життя з гумором, був опорою та підтримкою для побратимів. Наприкінці підготовки всі казали, що Дмитро розумний, мудрий, тож вирішили, що треба змінити позивний зі «Стоматолога» на «Зуб» — із тієї ж галузі, але коротше, зручніше. Він казав: «Якби нас усіх разом відправили в один підрозділ — ми один за одним горою стоїмо». 

Після навчання на початку березня 2024 року потрапив до лав 3-ї ОШБр, адже там було створено стрілецький батальйон на базі РТГ «Ірпінь». Так Дмитро знову опинився на рідній Донеччині. ППД був поряд із містами, в яких працював, зустрів знайомих людей. Побратимів та командирів характеризував позитивно. Це був час наступу ворога на Авдіївському напрямку 2024 року. Авдіївка вже була окупована, і наступним населеним пунктом за нею була Орлівка, село, розташоване на перехресті двох доріг з Авдіївки в Очеретине та Селидове, а далі — Покровськ, Мирноград, тому ворог намагався скоріше окупувати село і йти далі, використовуючи всі наявні резерви та маючи багатократну перевагу в озброєнні та особистому складі, тож дуже щільно насипав КАБами.

Бої за село почалися із середини лютого. Ворог поступово просувався. На околицях села розташовані великі стави, і дороги із села йдуть через дамби, які було підірвано для створення перешкод просуванню ворога, що, утім, створювало незручності й нашим воїнам під час евакуації, ротації, доставки їжі, зброї тощо. 

У середині березня евакуація важкопоранених та вбитих стала практично неможливою. 17 березня наші чоловіки повернулися з «нуля» на пункт постійної дислокації о четвертій ранку, а о десятій годині отримали команду знову збиратись. Побратими понесли чергові втрати в Орлівці, було багато поранених і вбитих, треба було закріпитись, викликати вогонь на себе і втримувати позицію якомога довше, щоб евакуювати поранених. Утомлені, невиспані, чоловіки швидко та зосереджено зібралися й вирушили на завдання. Вони зробили це, закріпились в останніх хатах, і тримали, поки було чим…

Дмитро загинув уранці 18 березня під час виходу від мінометного обстрілу. 

«Востаннє бачив брата 17 березня, перед самим виїздом на завдання, — розповідає Андрій Валерійович Крупицький. — Це був день народження його доньки Марії, ми з дружиною сподівалися, що він вийде, відпочине, та ми з’їздимо в Білозерське в піцерію, містечко біля ППД, поспілкуємося. Але він зателефонував о 9-й годині ранку та сказав, що скоро — знову на вихід, щоб приїжджав зараз. Привезли деякі речі, які він так і не вдягнув. Сказали йому, щоб був обережним, нікуди не ліз, інші стандартні фрази. Дмитро відповів, мовляв, усе буде добре, та побіг до хлопців, вони вже чекали. Дорогою він написав на вайбер: “Їдемо в якусь дупу, у разі чого — мої речі під койкою праворуч, і праворуч на шафі та верхній полиці”. А також передав паролі до банківських карт, сказав, де вони і документи. Це було останнє наше листування. 

Я прокинувся наступного дня о п’ятій ранку, ніби щось розбудило мене. Була страшенна тривога й тяжке передчуття. 19-го зателефонували з ТЦК, сказали, що зник безвісти. Потім уже на мене виходили побратими. 21-го вийшов його напарник — вони працювали спільно. Розповів, що зайшли в село, закріпились в останній хаті по вул. Єлагіна, 1, тримали позиції до ранку, поки були боєкомплект. За його словами, Дмитро воював, як РЕМБО. Потім почали відходити. Був щільний мінометний обстріл, вони розосередилися, та побратим побачив, як прилетіло дві міни. Дмитро махнув рукою і впав…

«Остання розмова з батьком була на мій день народження, 17 березня, — розповідає донька Марія. — Він зателефонував і привітав мене, я дуже зраділа. Я йшла в магазин за подарунками та розмовляла з ним, потім він сказав, що його викликають, та він передзвонить. “Донь, я передзвоню. Ще раз із днем народження, цілую, давай…” Після цього він так і не передзвонив… Це мене розбило, я й досі чекаю, що він мені передзвонить».

Відтоді та до листопада 2024 року Дмитро вважався безвісти зниклим. Родина шукала його усіма офіційними та неофіційними каналами. У жовтні повернули тіла за обміном. На сайті МВС зниклі безвісти побачили опис татуювання — шеврон Ірпеня на тлі державного прапора з датою «24.02.2022». Потім уже опізнали його безпосередньо. 

Так Він і загинув на рідній Донеччині з Ірпенем на плечі з Україною в серці. 

Це велика втрата серед Ірпінських добровольців! Цілеспрямований, незламний чоловік, люблячий батько та дідусь, найкращий брат і син.

Похований в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України 4 грудня 2024 року.

«Стоматолог» проявив себе як хоробрий воїн у битві за Ірпінь. Нагороджений медаллю «За оборону рідної держави» та орденом «Доброволець».

Дмитро любив життя, людей, мав багато задумів, мрій, планів. Зокрема, хотів написати книгу та сценарій до фільму, а потім і зняти фільм про події в Ірпені в лютому-квітні 2022 року. У фільмі Петра Щербини «Форпост “Ірпінь”» є кадри, які зняв Дмитро на телефон. Свої задуми щодо майбутнього фільму Дмитро почав писати в записнику телефона, але, на жаль, гаджет не вдалося повернути й акаунт було видалено.

Мати, брат, донька Марія, син Валерій, онука Софія, невістки та колишні дружини, друзі, побратими сумують за дорогою людиною — для всіх це велика втрата.