Мирослав Кулик загинув 25 листопада 2024 року в результаті важкого поранення при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка Донецької області.

Народився в сім’ї службовців у місті Луцьку. Матір — Кулик (Герасимович) Мирослава Григорівна, учителька, педагог, (1941–1971 рр.). Батько — Кулик Михайло Федорович науковець, доктор наук, професор, член-кореспондент НААНУ, (1937–2023 рр.).

Мирослав пішов до школи у 1975 році у с. Оброшине Пустомитів. р-ну Львівської області. Наступного року сім’я переїхала до Вінниці. Там він і продовжив навчання, а затим закінчив школу № 23.

«Мирослав був, по суті, вундеркіндом, усе хапав на льоту, усе засвоював на уроці, був улюбленим учнем найкращих учителів, брав участь у всіх олімпіадах і з точних наук, і з гуманітарних. Мав музикальний слух, у дитинстві в Оброшино відвідував музичну школу по класу скрипки, щоправда, після переїзду до Вінниці заняття не продовжив, зате освоїв гру на гітарі і все життя на ній грав», — розповідає рідний брат Мирослава Тарас.

Після закінчення школи вступив до Сільськогосподарської аграрної академії в м. Києві на прохання батька. Наступні два роки відбував військову службу. У 1988 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), вчився на заочному, але диплом не отримав — «просто проігнорував це питання», — пояснив брат Тарас.

«У студентському гуртожитку ми мешкали в сусідніх кімнатах. Уже тоді Мирослав був романтиком, жив чистим мистецтвом. Здавалось, убогий побут і взагалі матеріальна скрута першої половини 90-х років, на яку всі скаржилися тоді, взагалі не зачіпає і не цікавить його, — розповіла інформаційній службі НСЖУ запорізька журналістка Ольга Боглевська. — Кімната, у якій жив Мирослав, була особливою. Хлопці — Мирослав Кулик (він називав себе Мирославом Герасимовичем), Олег Поляков, Віталій Квітка, Олексій Матвєєв та Олександр Кириченко (нині, на жаль, уже покійний) утворили гурток під назвою «Школа Вільних Мистецтв імені Вечірнього Простору», який, здається, існує й до сьогодні. Вони вели постійні дискусії на літературні, культурні теми, читали один одному свої твори. Хотіли бути схожими на українських літераторів 1920-х років… Це була весела творча спільнота 20-річних хлопців».

У середині 1990-х Мирослав Кулик оселився в Ірпені. Перебратися жити до передмістя Києва його спонукав приклад брата. Саме в Ірпені той оселився у 1994 році з дружиною. І так склалося, що за ним переїхав не лише брат, а й усі інші друзі з Києва. Школа Вільних Мистецтв тепер діяла тут. «Мирослав став частиною ірпінського гуманітарного середовища: патріотів, митців, журналістів, перекладачів, громадських діячів», — додає брат Тарас.

Професійне життя Мирослава Кулика було присвячене журналістиці. Чоловік періодично працював у різних редакціях періодичних виданнях, але віддавав перевагу вільній, ні від кого не залежній роботі. Професійна і творча діяльність були центром життя Мирослава, його джерелом радості і сили.

«Брат принципово не планував створювати повноцінну сім’ю і народжувати дітей, його заняття повністю заповнювали весь його час і помисли», — дізнаємося від Тараса Кулика. 

Хоча серед відгуків про Мирослава Кулика знаходимо й інші думки: «У нього були плани, він збирався створити родину, й навіть говорив мені про дітей, — написала у фейсбуці подруга Мирослава, медик Оксана Виговська, і додала: — Він бачив красу Донецького краю, не дивлячись на все… Він ніколи не скаржився ні нащо, й ніколи не говорив, що йому важко чи він чимось не задоволений. Наш Фундатор, наш Мирося, наш любий Мирослав Герасимович…»

За своєю природою Мирослав був людиною принципів, ідеалістом, гуманітарієм, мрійником. Усе свідоме життя займався журналістикою, прозою, сценаристикою, писав музику, а в ранні роки ще й вірші.

Мав активну громадянську позицію. Ще в юності був активним учасником студентської Революції на граніті у 1990 році, затим — Помаранчевої Революції 2004–2005 року та Революції Гідності 2013–14 рр. 

Однак невдовзі довелося ще й стати активним учасником повномасштабної російсько-української війни.

У перші дні повномасштабної війни Мирослав Кулик разом із братом Тарасом пішов служити — спочатку в ПВО, потім став кулеметником у ДШВ. Чоловіки були на фронті з перших днів повномасштабного вторгнення, пройшли безліч запеклих боїв. 

«У перший день війни ми обоє були в Романівці, де постійно проживали. 25 лютого 2022 р., на другий день повномасштабного вторгнення, він був у Святошинському ТЦК разом зі мною, звідки й почав свій шлях воїна, — розповідає брат Тарас і пригадує, якою була їхня передостання розмова. — Мирослав розповідав мені, як їхню роту десь під Кураховим на нулі в бліндажі засипало черговим мінометним вибухом і один із його побратимів виявився вище стегон закиданий землею і колодами. Його старалися відкопати, а він просив кинути, не наражати себе на небезпеку й відступити на якісь безпечні позиції. Брата до глибини душі вражав героїзм і самопожертва його побратимів. Я сказав йому, щоб він усе це записував для історії, для збереження пам’яті про цих героїв».

А вже невдовзі Тарас Кулик написав на своїй сторінці у фейсбуці: «У бою з Росією віддав своє життя мій брат — Мирослав Кулик у місті Авдіївка, Донецької області». Трагедія сталася під час розгортання артустановки. Окупанти атакували українських захисників КАБом. Шансів на порятунок не було. Мирослав загинув від ураження осколками. Це було за чотири дні до його дня народження. 29 листопада йому мало б виповнитися 57 років. 

Директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Бондар також підтвердив загибель Мирослава Кулика. Зокрема він написав: «На російсько-українській війні у бою під Авдіївкою загинув воїн Мирослав Герасимович (Кулик). Був журналістом, літератором, музикантом. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пам’ятаймо…»

Попрощалися з Героєм 4 грудня, в Ірпені. 

Із близьких родичів залишились сестра і брат Мирослава.

Пам’яті Героя

Мирослав Герасимович

Та постать, в задумі зробила три кроки, фактично це я.

В секторі світла — бетонні блоки, стіна ангару і магія

Ракетної війни.

Зіниці в бійницях черепа — датчики руху — лопатять пустоту.

Свідомість чітка.

Блоки, стіна ангару, постать на посту.

Чим все було-мерехтіло все оніміло

Як черепок з розкопок.

Зробилося безіменне

Що вода в калюжі.

Я стою я дивлюся

І стопкадр сектору

Починає дивитись на мене.

Світ це і є ти

Себе не пізнати.

Раптом майнула сова поміж нас

— Стій! Хто іде?!

— Час.

Методична залізна і грізна робота.

Українська військова машина

Переносить кордони Європи.

В глибині оборони під її капотом

Я дивлюся донизу в пітьму землі

Як у сон без зображення,

Як в думи німі,

Як в якесь головне і мовчазне питання,

І здогадуюсь раптом: це хвилина мовчання.

І я погляд повільно підвожу на небо

Південного сходу.

Герой це таємниця життя

Розрубаний гордіїв вузол мозку

Ломака в палайці

Тріумф співчуття

Калатало дзвону

Дорога додому

Цеглина на педалі газу

Ридання жіночі до сказу

Шум верховіть

А ви далі живіть.

Герой це визволитель світу

Він нас робить людьми

І священною робить свободу.

Я дивлюсь в пітьму неба

Південного сходу.

2023 рік.