Євген народився, зростав, дорослішав, ставав мужнім ізагартованим у своєму рідному міст, що розташоване біля Азовського моря- Маріуполі. Пройшов шлях, типовий для багатьох
юнаків-маріупольців:загальноосвітня середня школа, у нього вонабула №42, механіко-металургійний технікум, потім ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет». Та на цьому закладі вищої освіти Євген не зупинився, далі його життєвий шлях пролягав до Кременчугського льотного коледжу, до Київського Національного авіаційного університету (КНАУ). Євген пов’язував своє майбутнє з технікою, точніше з системами і принципами
роботи її внутрішніх механізмів. Автомобілі були також одним із захоплень юнака. Вже в 17 років Євген купив собі власне авто марки «Запорожець», потім придбав «Москвич» і здав на право
керування автомобілем.
У Маріуполі він був серед тих хлопчиків-мовчунів, які будували себе «по- тихому». Євген неодноразово ставав переможцем змагань з греко-римської боротьби. Цей вид спорту був дуже популярним у приморському місті, адже тут проживали греки-переселенці ще з XVII століття, їх культура була впливовою на місцян. Євген освоїв фехтування, стрільбу з лука, потім взявся за малювання, музику, за вивчення англійської мови. Такий собі надсучасний ерудит, але дуже невимогливий, навіть сором’язливий. При наймі, таким Євгеназнає його теща Наталія Онищенко: «Про себе Женя розповідати не любив, це я потім від його матусі дізналася, як зростав і чим займався мій зять. До нас в Ірпінь він приїхав навідати друзів, випадково зустрів мою доньку. Я спостерігала тільки, які щирі і красиві у них були почуття один до одного. Їхньому одруженню ніхто не перечив, шлюб уклали в Маріуполі, жили тут, в Ірпені. Женя був активним волонтером з 2014 року. У червні 2015 року Євген прийняв рішення вступити до полку «Азов», вплинути на його рішення ніхто не міг. Він став членом легендарного Загону Спеціального Призначення, який
відносився до НГУ і військової частини 3057, що базувалася в Маріуполі, а сам Полк базувався на прилеглих до Маріуполя територіях. Разом з цим військовим підрозділом Євген ніс службу на Світлодарській дузі аж до повномасштабного вторгнення російських окупантів на наші землі. Його підрозділ повернувся до Маріуполя. Після нерівних, запеклів боїв за місто Євген, як і більшість його побратимів опинилися в підземеллях металургійного комбінату «Азовсталь». Донька писала йому постійно, він також відповідав щодня до певного часу, до 15 квітня. 15 квітня російські окупанти скинули на «Азовсталь» п’яти тонну авіабомбу, навіть сталеві конструкції не витримали цей удар, було пряме попадання в один із бункері, де знаходилося 15 захисників, серед яких був і наш Євген. 19 квітня прийшло підтвердження про його загибель. Потім була довга і важка процедура опізнання тіла через ДНК його матусі, яка з величезними труднощами добиралася
до нас в Ірпінь із окупованого Маріуполя.
Потім обмін тілами і кремація тіла Євгена в Києві.
Його прах ще не передали землі, але він тут, в Ірпені.
Моя донька прийняла рішення йти на фронт і продовжити справу свого чоловіка – Євгена Лєпіна. Зараз вона воює в Третій Штурмовій Бригаді, яка в більшості своїй складається з воїнів полку «Азов».
За відвагу і мужність Лєпін Євген В’ячеславович нагороджений Орденом Хмельницького ІІІ ступеня.
Героям слава!