Народився в селі Гороховатка, Борівського району, Харківській області.
24-річний Назарій Левшин загинув 26 липня 2023 року в с. Діброва Луганської області.
Освіта: навчався в школі, потім у Куп’янському автотранспортному коледжі за спеціальністю «Ремонт та обслуговування автомобілів і двигунів».
Його заповітною мрією було стати військовим. Тому з юнацтва готував себе до цієї справи, вивчав історичні події, пов’язані з воєнними подіями. Сам виготовляв кольчуги, стріли, списи, активно займаючись реконструкцією.
Закінчив коледж і зробив свій вибір — підписав контракт про службу в Національній гвардії України. Служив у військовій частині 30/18, що квартирувалася в Гостомелі, здобув військову посаду командира кулеметного взводу.
На початок великої війни Назарій був відкомандирований у Луганську область. У Рубіжному він отримав перше бойове хрещення, вступивши в бій із російськими окупантами. Брав участь у боях за Сєвєродонецьк. Тут, у Сєвєродонецьку, був поранений, лікувався в шпиталі в Луцьку.
Розповідає дружина Назарія Аліна: «Коли розпочалася велика війна 2022 року, ми з чоловіком опинилися в різних світах. Він — у лавах ЗСУ, я — в окупованому Куп’янську. Одружені ми були з ним офіційно. Усі знали, що я — дружина військовослужбовця. Я була студенткою медичного коледжу. Російських військових привів до мене додому добрий знайомий Назара, можна сказати, його друг, який служив в українській поліції. Але в перші дні війни він швидко “перевзувся” і перейшов на бік окупантів. І перше, що зробив — привів ворогів у мою квартиру. Мене арештували й відправили до Куп’янської в’язниці. Там зібрали батьків, дружин військовослужбовців ЗСУ. Через які випробування я пройшла і що витримала — це окрема історія. Єдине, що мене рятувало в цьому пеклі, це думки про Назара, про наше кохання. Я згадувала всі дрібнички нашого спільного життя, згадувала, як мій чоловік готувався до воєнних подій. Він завжди навчався, читав і передивлявся матеріали на військову тематику, займався спортом. Понад три тижні він удома не затримувався. Так, у Німеччині закінчив курси управління переносним зенітно-ракетним комплексом, призначеним для ураження танків, вертольотів і літаків противника. Завдяки своїй наполегливості Назар незабаром став інструктором із військової справи і вже сам навчав молодих військових на наших полігонах.
Найбільше я боялася звістки про те, що мій Назар потрапить на службу до Бахмуту. Так і сталося. Лютий-травень 2023 року він перебував саме там.
Я все ж таки вирвалася з пекла — із Куп’янської в’язниці, і жила в Ірпені, чекала на його приїзд щохвилини. Ми рік не бачились і не спілкувалися. Після довгої розлуки він прийшов до мене з букетом білих хризантем — мої улюблені квіти. Цей епізод у нашому подружньому чотирирічному житті залишається для мене найщемливішим. Потім знову в Назара навчання, полігони, війна…
Намагалися спілкуватися телефоном щодня хоч по кілька хвилин.
25 липня спілкувалися востаннє. Він як завжди був легким, веселим, рідним.
28 липня мені в двері подзвонили люди у військовій формі — це були співробітники військкомату. Вони принесли повідомлення про загибель мого Назара (в/ч 3018) у с. Діброва Луганської області.
Отже, за час повномасштабного вторгнення він воював у Рубіжному, Сєвєродонецьку, Бахмуті, Діброві.
Ховали Назара в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України. Приїхало багато його побратимів, друзів із Куп’янська, приїхали навіть лікарі з Київського шпиталю, де він лікувався. Ірпінь ми вибирали для проживання разом із чоловіком. Нам подобався затишок і спокій цього міста-парку. Тому я завжди тепер буду тут, бо тут мій Назар і моя пам’ять про нього.