Мати Владислава, Лихошва Ольга Володимирівна, розповідає: «Владислав народився в селі Михайлівка-Рубежівка на Київщині. Закінчив Дмитрівську середню школу. У 2020 році, коли йому виповнилося 18, пішов на строкову службу в армію. Служив в Ірпені. 

В шкільні роки Владислав був дуже енергійним і непосидючим, ми вдома жартома називали його «розруха». Він завжди міг знайти для себе пригоду. Спокійно всидіти на місці – це не про нього. Він перепробував для себе понад  десятки різних хобі, одне з них була музика: грав на трубі, мав до цього неабиякий хист, грав на клавішах, навіть вступив на клас скрипки. Батько, сам будучи гітаристом, навчав його грі на гітарі. Займався малюванням, перепробував різні види спорту: футбол, бокс, баскетбол, і врешті-решт зупинився на хокеї. І це виявилося його справжнім захопленням і покликанням. Коли Владислав навчався в п’ятому класі, ми сім’єю поїхали на ковзанку, там він вперше став на ковзани, і за пів години їздив вже так, що складалося враження, ніби він на них народився. Його це так захопило, що він став регулярно їздити на ковзанку, потім вступив в команду «Автомобіліст», і хоча ця команда не була професійною, Владислава виставляли на різного роду змагання, напівпрофесійні матчі, де він грав на дуже високому рівні з гравцями набагато старшими за нього. Подальше своє життя без хокею він вже не уявляв. Для прикладу, коли Владислав після важкого поранення отримав відпустку для відновлення і реабілітації, перше, що він зробив, поїхав на тренування з хокею. 

Владислав був дуже активним, комунікабельним, мав багато товаришів зі школи, мав друзів і серед іноземців, з якими знайомився онлайн в комп’ютерних іграх. Йому дуже добре давалося вивчення іноземних мов, легко їх засвоював, міг спілкуватися англійською, польською, трохи знав італійську. 

Владислав був дуже сміливим, впевненим у собі, мав самоповагу і поважав інших. Йому ніколи не потрібно було щось доводити оточуючим. 

Владислав дуже любив свого рідного брата, я дуже тішилася тим, що між братами були дружні і довірливі стосунки. Вони були дуже близькими, незважаючи на те, що мали діаметрально протилежні характери.

Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, наша сім’я попала під окупацію. По вулиці їздили танки, БТРи, з мобільним зв’язком було дуже погано. Ми знайшли лише одну точку на подвір’ї, звідки можна було додзвонитися, і коли бачили, куди направлялася ворожа техніка, намагалися зв’язатися зі знайомими, щоб надати інформацію, куди і скільки пересувається машин. Тоді це була цінна інформація.

Коли Ірпінь звільнили, Владислав збирався піти служити в «Азов», трапилося так, що набір був у третю штурмову. Це споріднені підрозділи, і він пішов служити туди, пройшов відбір, і влітку 2022 року був зарахований до 3-ї штурмової бригади. Він завжди був на передовій, така була його вдача і темперамент, сидіти склавши руки йому було нудно. В той час спілкування телефоном було нечастим, більше списувалися в Телеграм. Напередодні загибелі він написав, що вже буде трохи легше, бо їх перевели в більш спокійну точку евакуації (він займався тим, що на БТРі вивозив поранених) і, за його словами, нова точка мала бути більш захищеною, але наступного дня туди прилетів ланцет…»

Лихошва Владислав Володимирович загинув 25 липня 2023 року.

Рішенням Ірпінської міської ради Владиславу Лихошві присвоєно Почесне звання «Почесний громадянин міста Ірпінь» (посмертно).

Також Лихошва Владислав нагороджений орденом “За мужність” 3 ступеня (посмертно).