Родина Лобанових мешкала в Ірпені по вулиці Лермонтова1-А, зараз вулиця Панаса Мирного.
Про Володимира Петровича розповідає найближча сусідка Олофінська Людмила Василівна:
«Володимир Петрович був для усіх зразком у нашому дворі. Він працював водієм- далекобйником, тому завжди виглядав строгим, підтягнутим, серйозним. З кожного рейсу привозив для сусідів невеличкі подаруночки. Його всі сусіди поважали. Ми знали, що він родом із росії, але він часто повторював: «Я ірпінський». Родина, в усіх сенсах, була зразковою, а дядя Володя був душевною людиною, зразковим сім’янином, мав двох доньок, онуків, для них і жив. Коли почалась війна 2022 року, він вже був лежачим, бо років йому виповнилося 86. Доглядала за ним дружина, відвідувала донька. В середині лютого по Ірпеню велися сильні обстріли, сильно діставалося й нашому району Машторф. Ми не знали, що робити, як себе поводити, підвали не витримували і не відповідали нормативам укриттів. В нашому будинку лишилися мешканці похилого віку. Не дивлячись на погане самопочуття, я намагалася готувати їжу для усіх, в тому числі і для Лобанових. Це було не просто. Людям потрібна була постійна медична допомога, ліки і, звичайно ж, спокій.
10 квітня 2022 року Володимир Петрович помер від стресу, від відсутності медичної допомоги. Ховали його сусіди і я у квітнику, що на подвір’ї.
І тільки після звільнення міста від окупантів відбулося перепоховання, яким займалася онука Володимира Петровича, Ганна Мала.
15 березня біля нашого будинку з’явився волонтерський бус і я умовила виїхати «найповажніших» мешканців -їм було дуже важко все це переживати. Виїхало тоді 15 осіб, в тому числі і дружина Володимира Петровича».
Передивляючись документи Лобанова В.П., ми зробили висновок: це була людина гідна своєї епохи, він мав відзнаки «Победителя социалистического соревнования», «Ударник коммунистического труда», «Ударник ХІ пятилетки». А ще Володимир Петрович мав атестат про середню (заочну освіту), отриману в Ірпінській школі, бо на свої батьківщинів селі Кур’яниха Куньїнської області (республіка Великолужська) він зміг закінчити тільки чотири класи.
Онука Володимира Петровича, Ганна Мала, згадує про свого дідуся: «Дідусь був дуже доброю людиною, любив свою сім’ю, онучок, в дитинстві проводив зі мною багато часу, грався, виконував усі мої забаганки, взагалі, дуже радів, коли я приїжджала в гості. Ще до мого народження дідусь працював дальнобійником, і з кожної своєї подорожі обов’язково привозив подарунки донечкам, дружині. Для мене бабуся з дідусем також нічого не шкодували.
У дідуся було два захоплення: він дуже любив машини, розбирався в них, вправно ремонтував, ще любив збирати гриби. Пам’ятаю, як у дитинстві брав мене кілька разів з собою. В нас були теплі родинні стосунки».