Був важко поранений біля села Шийківка Ізюмського району Харківської області, за 20 днів помер.  

Народився й виріс Микола Лукʼяненко в місті Ірпінь. 

Батько Микола Васильович помер у 2023 році, мати Розалія Миколаївна багато років працювала на заводі Антонова, нині пенсіонерка.

Микола вивчився в Ірпені, у ЗОШ № 3.

У дитинстві Микола зростав добрим, дуже співчутливим хлопчиком, багато допомагав батькам у хатніх справах. 

Після закінчення школи Микола поступив на навчання в Професійно-технічне училище № 3 у Києві, закінчив його у 2001 році, здобувши спеціальність «водій-автослюсар». У різні роки працював автослюсарем на СТО, водієм на фірмі «Гейзер» та в Ірпінському автопарку, зварювальником та налаштувальником зварювального та плазморіжучого обладнання на Бучанському заводі металоконструкцій «UTEM-ZMK». 

Про те, як вони з Миколою познайомилися й створили сімʼю, розповідає дружина Ірина: «Я працювала на автомийці в Києві, а у фірми, у якій тоді водієм працював Микола, поруч були склади сантехніки. Він часто завантажувався/розвантажувався там, і все дивився на мене. Такі погляди важко не помітити. І якось він наважився, підійшов, запропонував: “Давай зустрічатися!”. А я йому: “У моєму віці — ніяких зустрічей, а тільки відразу жити разом”. Справа в тому, що я на 11 років старша за Миколу… Так він наступного ж дня вже й квартиру зняв. Роки три ми прожили в орендованих квартирах, а одружилися в 2014 році. Пʼять років тому купили будинок, Микола дуже хотів усе життя прожити в ньому, а встиг лише один рік…

Дітей у нас не було, але ми 16 років прожили разом, як то кажуть, “душа в душу”. За два роки до його смерті повінчалися. Іншої такої людини просто немає. Він — найкраще, що було в моєму житті, мене ніхто й ніколи так не кохав…»

Характером Микола був дуже спокійним, надійним, світлим. Завжди був таким, ще з дитинства, таким і залишився назавжди. Він завжди вірив у порядність, вважав її головною чеснотою.

Микола, як і багато чоловіків, захоплювався автомобілями, розумівся на них, знав багато тонкощів їхньої роботи. Взагалі виріс майстровитим, усе, що брав до рук, міг полагодити, дати йому раду. Про таких кажуть — має золоті руки. «Із нічого вмів зробити все», — так про нього згадують рідні.

У перші дні війни, коли почалася окупація, сімʼя виїхала в село Велика Березна Шепетівського району, що на Хмельниччині. Там Микола й пішов у воєнкомат добровольцем. До цього він навіть в армії не служив, його не брали, бо в нього було доволі тяжке захворювання — кіфоз 3-го ступеня (важка патологія хребта). До війська Миколу взяли, чому він був дуже радий.

Про те, що бачив і переживав на фронті, як і безліч інших військових, нічого не розповідав дружині, запевняючи, що попри все — усе добре…

Однак ті, хто знає, що таке війна, розуміють, як воно, перебувати на фронті під постійним вогнем. Під час останніх розмов із Миколою його дружина Ірина зрозуміла, що він надзвичайно втомлений. Він відчував близький кінець, навіть кілька разів говорив, що, мабуть, не повернеться…

Микола Лукʼяненко був важко поранений у живіт 9 травня біля села Шийківка Ізюмського району Харківської області. Захисника намагалися врятувати. Лікарям у Боровій довелося видалити нирку, затим пораненого евакуювали до Харкова на подальше лікування. «Наступного дня після поранення я була в Харкові, потім був госпіталь у Києві, Національний Науковий Центр хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова… Чоловік щойно приходив до тями, просив телефон, щоб набрати мені, усіх це дивувало, а в нас так заведено… Що тепер? У душі моїй діра… Ампутували душу…», — із гіркотою розповідає дружина Ірина.

Через 20 днів після поранення Микола Лук’яненко помер.

«Є люди, які несуть у собі стільки світла, що воно пропалює їх ізсередини. Вони йдуть швидко, але залишають після себе вічне сяйво. Це про нього. Що згадую найчастіше? Це як питати навіщо мені повітря. Я не згадую його в чомусь конкретному, Я живу у світі, який він збудував для мене своїми руками. Кожна стіна в нашому будинку, кожна фотографія на стінах, кожен світанок, який ми зустріли разом, — це він. Він не в минулому, щоб його згадувати, він у теперішньому, у моїй силі, у моїй пам’яті, яку ніхто не зможе забрати у мене», — ділиться сокровенним дружина загиблого героя.

Похований Микола Лукʼяненко в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.

Найбільшими, найзаповітнішими мріями Миколи Лукʼяненка було жити у власному домі разом зі своєю родиною, а також (це була спільна мрія з дружиною Іриною) — усиновити і виховати, виростити дитину. У власному будинку Микола встиг пожити рік, а дитину подружжя всиновити так і не встигло…