Народився 30 січня 1978 року.
44-річний Денис Луньков загинув 5 березня 2022 року.
Був розстріляний у власній машині російськими окупантами на виїзді з м. Ірпінь. У машині перебували ще син і дружина, в яких теж влучили кулі.
Син загиблого Луньков Віктор Денисович розповідає: «24 лютого 2022 року близько 9-ї години ранку мене розбудила мама зі словами: “Почалося”. Я одразу зрозумів, що “почалося” означає початок повномасштабної війни. Через кілька годин я вперше почув, як над нашим будинком пролетіли кілька винищувачів. Від цього моменту ми дедалі частіше чули різні звуки пострілів військової зброї.
У другій половині дня мій тато повернувся додому з роботи і сказав, що ми будемо чекати новин та вирішувати, чи виїжджати з міста. Відтак, у перший день вторгнення ми вирішили залишитися вдома. Розуміючи дуже високий рівень небезпеки в місті, мій тато, я та інші наші сусіди організували охорону. Зібрали всіх чоловіків, які залишилися на цей момент у будинку, та поділили між собою графік чергування. Згодом до нашої ініціативи долучилися й жінки, які також хотіли допомогти.
Уже ввечері 24 лютого звуки вибухів лунали по всьому місту. Я знав, що російські війська вже захопили сусідню Бучу. 5 березня тато сказав, що маємо виїжджати негайно, і ми почали швидко збирати речі.
Виїжджали через “Синергію”. Разом із нами вирушили ще машини. В автомобілі нашого сусіда були діти, тож він приліпив до вікон кілька аркушів паперу з написом великими літерами: “ДІТИ”, аби російські військові знали, що вони не несуть ніякої загрози. Ніщо не врятувало… Російські окупанти почали стріляти одразу на ураження. Постріли були в лобове скло. Тато встиг мене покласти на сидіння, чим і врятував мені життя. Сам я так швидко не зреагував би. Чую, як посипалося скло, відчуваю, як мене пронизує куля. Я не знаю, скільки часу нас обстрілювали.
Мені здавалося, що цей обстріл тривав вічність. Пам’ятаю, як мене росіяни дістають із машини, питають: “Хочєш жить?” — я в паніці навіть не згадаю, що відповів. Я подивився на батька — він захлинався кров’ю. У мами — потрапляння в живіт і в ноги.
Коли дісталися лікарні, маму оперували понад чотири години. Лікарі сказали, що насилу врятували».
За словами Віктора, у батька з матір’ю був дуже тісний зв’язок, тому в лікарні, коли мама питала сина про тата, він не міг сказати правду, бо знав, що мама припинить боротися за власне життя. Доводилося, стримуючи сльози, казати, що він теж лежить тут, поруч.
Лунькова Людмила, дружина загиблого, згадує про свого чоловіка:
«Він багато читав і постійно потребував нової інформації. Почав навіть писати книгу, на жаль, у нього не було багато вільного часу, тож це були лише начерки. Шкода дуже, що їх у нас не залишилося…
Його цікавило все, був майстром, як кажуть, “золоті руки”, міг полагодити все, до чого торкався: праску, кавоварку, фен, усю електрику, сантехніку. Усю домашню чоловічу роботу виконував сам. Завжди жартував: “Із таким чоловіком нового не купиш”.
Усім допомагав: у будь-який час, удень чи вночі, були то близькі знайомі чи чужі люди — нікому не відмовляв. Був людиною розумною, завжди міг дати слушну пораду. Після розмови з ним було відчуття, що побував на прийомі у психолога. Багато працював, займався спортом, умів грати на фортепіано і гітарі. Любив їздити на мотоциклі. Любив життя і не боявся смерті. Був надійним і справедливим, веселим і компанійським. Чоловіком із великої літери.
Дуже любив свою родину і не вагаючись віддав за неї своє життя».