Іван Лилик героїчно загинув 27 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Глушківка Куп’янського району Харківської області.

Народився та зростав в Ірпені в родині інженерів. Батько працював в лісопроєкті, мати — на заводі «Антонов». Навчався в місцевій середній загальноосвітній № 17. Закінчив Київський будівельний технікум за спеціальністю «Ландшафтний дизайн». 

Перше місце роботи Івана Валерійовича — на заводі «Антонов» слюсарем-клепальником літальних апаратів. Останнє — у Муніципальній варті у Гостомелі.

Був одружений. Від першого шлюбу народилася донька Лана (2017 р. н.), яка натепер проживає з мамою (першою дружиною) у Бельгії. Із нареченою Анастасією не встигли розписатись. Жили разом майже два роки.

 Іван був активним, любив кататись на мотоциклах, цінуючи їзду за відчуття свободи. У пари була маленька мрія — купити свій мотоцикл і їздити куди лише  забажають. «А ще ми сміялися з ним і казали, що його хобі — це їсти мʼясо», — додає Анастасія.

Зі слів тих, хто знав Івана, він був людиною непересічного оптимізму, харизми та чуйності. Із перших днів повномасштабної війни допомагав як волонтер. За час волонтерства здійснив безліч поїздок на Схід. У перервах між волонтерством та поїздками на фронт із допомогою працював у Муніципальній варті Гостомеля. Був фанатом мотоциклів і футболу — учасником мотоклубу Route88 та колективу Army Legion (ЦСКА Київ). «Людина-сонце, до якого тягнулися всі. Завжди усміхнений, добрий, із невичерпним почуттям гумору та вибритим чубом — справжній сучасний козак».

Також, як зазначає Людмила Першин, Іван Валерійович брав участь у знакових навколофутбольних подіях кінця 2000-х – початку 2010-х років, «серед яких дербі з “Динамо”, виїзди до Севастополя, Львова, Миколаєва, Черкас та інших міст».

Головною мрією Івана було створити велику сім’ю зі своєю коханою Анастасією. Але спочатку — перемога, шлях до якої лише один — через поле бою. Іван активно готувався до служби у війську й підбадьорював інших. Завжди казав: «А хто, як не я?». У жовтні 2024 року він долучився до лав ДПСУ, став бійцем 105-го прикордонного загону ім. Володимира Великого.

Про свою службу чоловік з нареченою говорив мало, тільки те, що хоч в армії він нарешті виспався. Часто просив надсилати щось солоденьке, але багато, щоб поділитися з побратимами.

29 грудня 2024 року дружині повідомили, що з його групою втрачено звʼязок. «То був тиждень походів інстанціями, кожну ніч наповнювали думки про те, аби він вижив “тільки б живий, тільки б живий”… А потім — слова “загинув”… Не знаю, як описати те, що всі ми відчули і пережили… У нас із ним був один план: жити разом довго і щасливо. І не вийшло… Іван загинув, урятувавши іншу людину», — розповідає Анастасія.

«Наша остання розмова була важкою. Я плакала, бо розлука з ним була зовсім непосильною. Говорили, що коли приїде у відпустку, обовʼязково одружимось. Обирали вишиванки на церемонію розпису… Іван мене заспокоював, казав: “мала, ну чого плачеш? Я фартовий, боги мене люблять”». Останнім, чим наречені обмінялися перед фатальним для Івана боєм, це були слова кохання. «Бережи себе, я тебе кохаю…» — «І я тебе кохаю, пташечко».

Наречена завжди памʼятатиме свого коханого жартівником — сміявся з усього. Вона навіть зауважила, що й зі своїх похорон би сміявся. А ще — кохав так, як мало хто вміє. Готовий був кинути все до ніг коханої, із ним вона ніколи нічого не боялась, бо знала — Іван завжди поруч, хай би що не сталося.

Друзі й ті, хто знали захисника, діляться спогадами з болем і сумом. «Згадую з усмішкою нашу першу зустріч і наше знайомство, яке відбулося влітку 2022 року. Тоді, побачивши Івана, я була зачарована його незвичною зачіскою: довгий розкішний оселедець прикрашав його голову… Іван був справжнім козаком, який любив і захищав Україну та кожного з нас до останнього свого подиху. Був дуже доброю та чуйною людиною з гарним почуттям гумору. Справжній патріот та волонтер… Ти назавжди в нашій пам’яті та серцях», — знаходимо спогади Олесі Вернигори.

Про втрату повідомили і в соцмережах його друзі та знайомі. «Ти був Людиною: живчик, позитив, гумор, усмішка, енергія, натхнення, справедливість і постійний рух уперед. Не можемо повірити, що ти загинув… Цю страшну новину свідомість відмовляється приймати… Легких і м’яких тобі хмаринок, воїне…” — написала Людмила Першин.

Його поховали 18 січня 2025 року на Алеї пам’яті захисників України на Ірпінському кладовищі. Сотні людей в Ірпені прийшли попрощатись з волонтером і військовим Іваном Лиликом.

У скорботі залишилась маленька донька, наречена, мама та брат.

За самовіддане служіння своїй країні Іван Валерійович посмертно нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».