Дружина Лисенка Андрія, Інна Станіславівна, розповідає: «Андрій народився в Чернухинському районі Полтавської області, потім сім’я переїхала в смт Чернухи, на батьківщину українського філософа Григорія Сковороди. Там Андрій і закінчував середню школу. Все своє дитинство мріяв літати, просто марив небом. В школу пішов на рік раніше за своїх однолітків, після закінчення 10 класів йому виповнилося лише 16 років. За законом Андрій не мав ще права вступати до льотного училища. Але вони з батьком написали листа міністру СРСР, і, як виняток, отримали дозвіл для вступу. 

Після закінчення Сизранського вищого авіаційного військового училища Андрія направили у вертолітну частину в смт Вапнярка Вінницької області.

Потім проходив службу в Бердичіві. А з 2004 року служив у Херсоні в 11 окремій бригаді армійської авіації. 

Під час служби ми і познайомилися, в 1996 році одружилися. В 1998 році народилася старша донька, в 2009 – молодша. 

Андрій був справедливим, принциповим, вибагливим, як до себе, так і до інших. Він вів за собою не словами, а власним прикладом. Товариші по службі пам’ятають його як людину, яка завжди готова була допомогти. 

Одного разу в його колеги сталася трагедія – син випав з вікна. Андрій зібрав  ескадрилью, і запропонувавши разом зібрати гроші на лікування дитини, першим здав потрібну суму. Життя дитини було врятовано. 

Ще у молоді роки Андрій проходив ВЛК в Ірпені. Йому тоді дуже сподобалося місто. Повернувшись додому, він сказав: «Інно, коли підемо на пенсію, поїдемо в Ірпінь і будемо там жити». Нам було по двадцять років, і все це здалося просто жартом, та через багато років ми опинилися в Ірпені. 

В 2012 році вийшов на пенсію. Під час виходу на пенсію військові отримують одноразову грошову виплату (тоді це була значна сума). Андрій не міг розлучитися з небом і всі ці гроші витратив на навчання керуванням вертольотом  моделі «Робінзон 44». І навіть вже знайшов роботу за новим фахом. Та мрія так і залишилася на папері. В 2014 році Андрій пішов захищати східні кордони нашої країни, вважаючи це своїм єдиним і прямим обов’язком. Він не міг покинути тих, з ким служив, для нього це було б зрадою. Попри заборону лікарів він знову став до лав військових для захисту Батьківщини. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, Андрій вже боровся за своє життя. В нього було виявлено важке захворювання, отримане у ході бойових дій на Сході. Втім, його це не зупиняло, він знову і знову намагався стати до лав захисників, йому відмовляли за браком машин (вертольотів), він дзвонив у військкомат, дзвонив всюди, де могли бути вертольоти. Андрій був льотчиком-інструктором першого класу, командиром першої льотної ескадрильї, мав звання підполковника, мав бойовий досвід. Він був першим пілотом в Україні, який пройшов навчання «прилад нічного бачення», навчав льотчиків користуватися цим приладом. Він відчував в собі сили захищати Батьківщину, і його поставили в резерв.

Мій чоловік не боявся взяти на себе відповідальність, вмів ухвалювати рішення. Довіряючи своїй інтуїції, неодноразово рятував людей. Сам він цього не розповідав, він був дуже скромною людиною. Про його героїчні вчинки ми дізнавалися від його побратимів. Розповідали, що якось в них у вертольотах закінчувалося пальне (це сталося в 2015 році, під час захисту східних кордонів країни) до них летіли машини з дозаправкою, але Андрій дав команду летіти їм назустріч. Його відмовляли, але він твердо стояв на своєму. Вертольоти злетіли, а за кілька хвилин на цю площадку прилетіли ворожі снаряди і розтрощили все вщент. З бійців ніхто не постраждав. Одного разу Андрій прокинувся рано вранці і розбудив усіх побратимів, ніхто не розумів, навіщо він це зробив, і в цей момент почався обстріл. Лише завдяки тому, що ніхто вже не спав, їм вдалося врятуватися. 

Ще одна відома історія, яка сталася в 2015 році. Під час запеклого наземного бою Андрію вдалося вертольотом залетіти з тилу ворога (тоді вертольоти обох армій нічим не відрізнялися, і його прийняли за свого). Він розбив російські позиції і допоміг нашим бійцям. Це був дуже ризикований та героїчний вчинок. А через певний час військові, яким була надана підтримка,

 спеціально приїхали в Херсон, щоб познайомитися з Андрієм особисто, потиснути йому руку і подякувати за врятовані життя. Тоді Андрій сказав, що їхній приїзд – для нього це найкраща нагорода.

В Андрія було неабияке почуття гумору. Ось історія, яка переповідалась багато разів: якось Андрію треба було взяти три довідки від психіатра. Довідка на моторний човен, на зброю і на польоти на вертольоті. Перші дві лікар підписав без зайвих питань, та, коли на його стіл лягла третя довідка, він здивовано запитав: «А хто ви такий?», «Я – Джеймс Бонд!» – гордо відповів Андрій. І все б нічого, але ця фраза прозвучала в кабінеті психіатра… Ходило багато домашніх анекдотів, як Андрій міг влучно і дотепно пожартувати.  

Андрія вже немає, але його ідея досі живе в родині, в його учнях. Ідея, за яку він боровся все життя, досі живе в нас і з нами. Його девіз був: «Краще бути, ніж здаватися».

Він був чудовим другом і наставником, вмів радіти досягненням своїх учнів. Позивний в нього був «Фантомас», але між собою його більше знали, як Юріч. 

Донька Андрія Лисенка, Аліна, згадує: «В мене армія була і на роботі, і вдома, але в хорошому сенсі. Я досі вдячна за це татові. Він ніколи зі мною не сюсюкався, з самого дитинства розмовляв, як з дорослою, завжди вмів мене мотивувати. В усьому любив порядок. Я розділяла його захоплення, ми разом дивилися фільми про пілотів. Фільм «Червоний барон» про пілота-аса, героя Першої світової війни, міг передивлятися декілька разів на рік. Тато любив риболовлю, полювання, багато читав. Його улюбленим письменником був Джек Лондон, улюблений твір –  «Мартін Іден». 

Найзахоплюючий спогад мого дитинства – політ з батьком на бойовому вертольоті. Професія льотчика – найромантичніша, але це – благословення і прокляття одночасно. Батька забрала не лише хвороба, його сильно підкосили втрати бойових товаришів. Війна його забрала». 

Інна Станіславівна (дружина Андрія), продовжуючи розповідь, наголошує: «Вся наша сім’я живе небом, вертольотами. «Льотне братство» – це щось особливе, там всі одне одного знають, підтримують. 

Коли Андрій захворів і потребував дорогої операції, льотчики, побратими, колеги прийшли на допомогу, зібрали гроші, вийшли на спонсора лікарні і зробили так, щоб усе було на найвищому рівні. 

Під час післяопераційної реабілітації Андрій ще лежав у лікарні, пілоти  вертольотом доставляли туди поранених з лінії вогню. Повертаючись, вони робили коло навколо лікарні з вигуками: «Юріч, одужуй, ми з тобою», це була грандіозна підтримка від побратимів. 

І останнє. В пілотів є традиція – коли ховають льотчика, на поховання прилітає два вертольоти. Андрія ховали в Чорнухах на його батьківщині, біля могил батька і рідного брата. Ми не знали, чи зможуть прилетіти вертольоти в такий непростий час, під час війни… Але вони прилетіли. Прилетіли, щоб віддати шану своєму побратиму, герою Лисенку Андрію!»