Народився 1 листопада 1974 року в смт Розділ (на той час Миколаївського району Львівської області).
47-річний Руслан Люков загинув 14 березня 2022 року.
Освіта: закінчив роздільську середню школу, поступив до технікуму (тепер — Новороздільський політехнічний фаховий коледж уже Стрийського району), здобув спеціальність електрика.
Після технікуму пішов служити в армію. Службу проходив у військовій частині Національної гвардії м. Харків. Після армії працював монтажником, пізніше влаштувався на роботу в Польщі, повернувшись, відкрив власний бізнес — займався атомобілями.
Дружина Руслана Люкова Іванна згадує про свого чоловіка: «Руслан був дуже товариським, веселим, екстравертом, швидко сходився з людьми, мав добре почуття гумору. Захоплювався полюванням, мав мисливську зброю, чудово володів нею. Любив рибалити, був час, коли він разом із товаришем мали ставок і розводили форель. Восени ходив по гриби. Дуже любив собак. До речі, після його загибелі пропав і його улюблений пес — просто кудись пішов і не повернувся.
У нашій родині були чудові стосунки, панувала любов і взаємна повага між усіма членами сім’ї. Руслан дуже любив дітей, багато докладав зусиль у їхнє виховання.
Ми з Русланом навчалися в одній школі, утім, знайомство відбулося пізніше, коли він повернувся з армії. Це сталося на проводах в армію односельця. Руслан проводжав мене додому, і ми простояли понад три години, спілкуючись на різні теми. Він був дуже цікавою людиною, мав аналітичний розум, дуже добре грав у шашки, шахи. Його навіть запрошували до школи при Києво-Могилянській академії. Я так і не встигла з ним зіграти жодного разу, хоча бажання таке було. Руслан дуже любив розгадувати кросворди, особливо судоку, і навчив цьому всю сім’ю.
Діти вдалися в нього — син Ростислав 1997 року і донька Вікторія 2000 року. Син уже одружений, але батько так і не встиг познайомитися з майбутньою невісткою. Нам дуже не вистачає його. Усі свята, особливо релігійні, ми святкували всією сім’єю, дотримуючись народних традицій. На Різдво ходили в гості, колядували, готували традиційні страви.
Його позивний був “Енергетик”, він виник через одну історію. Коли Руслан пішов у 2014 році воювати, їхній підрозділ дислокувався в Старобільську, ночували на одній із баз. Руслан ще з одним побратимом спали в кімнаті, де висіла табличка “Електрик і енергетик”, так і пішло, один — Електрик, другий — Енергетик. Позивний “Енергетик” йому дуже пасував, Руслан був дуже активний, імпульсивний.
Ще під час Революції Гідності Руслан був на Майдані в Києві. Там він дивом залишився живим. Коли 19 лютого почалися розстріли на вулиці Інститутській, він був зовсім поруч. На Майдані був у 8-й «афганській» сотні, трохи пізніше сотня організувалася в «афганську» роту батальйону Айдар.
Коли в 2014 році Руслан добровольцем пішов на війну, попросив говорити всім, що поїхав на заробітки в Німеччину, аби ані його мама, ані наші діти не знали, де він перебуває. Штурмова рота стояла на нульовому кілометрі в населеному пункті Кримське, і, як пізніше розповідали його побратими, їм доводилося заходити в тил ворога для виконання завдань і мінування ворожих територій. І хоча він не був «афганцем», отримав від Афганської спілки орден «За мужність» ІІІ ступеню за виконання важливих завдань. Другий орден «За мужність» ІІІ ступеня йому вручив 5-й Президент України П. Порошенко. Руслан має багато нагород за період із 2014 по 2015 рік.
А коли почалося повномасштабне вторгнення, він організував у селі загін самооборони, навчав односельців, як поводитися зі зброєю. Потім поїхав до Києва. Остання дата, коли я з ним говорила, — 10 березня. Він тоді сказав: “Ти не переживай, тут усе нормально, я не зможу телефонувати, спілкуватися будемо за допомогою повідомлень”.
Він ніколи не розповідав нам нічого про війну, дуже беріг родину, навіть коли збиралися побратими й починали щось згадувати, він завжди віджартовувався. Те, що він був у спецпідрозділі розвідки, ми дізналися лише тоді, коли прийшла перша посмертна нагорода за бойові заслуги від головного управління розвідки, підписана Будановим.
У квітні 2023 року отримав (посмертно) від Президента України Володимира Зеленського «Орден за мужність» ІІ-го ступеня. Від Ірпінської міської ради отримав звання «Почесний громадянин м. Ірпінь» (посмертно)».
Загинув 14 березня в селі Мощун Київської області під час мінометного обстрілу внаслідок смертельного поранення в голову.