Андрій Максименко народився 1 серпня 1984 року.

Загинув 4 березня 2022 року в 37-річному віці від смертельного кульового поранення на одному із блокпостів під час виїзду з Гостомеля.

Освіта: навчався і зростав спочатку в Гостомелі, потім в Ірпені. Середню освіту здобув у загальноосвітній ірпінській школі № 3. Уже в 11 класі був зарахований на перший курс Київського політехнічного інституту на спеціальність «Авіація і космонавтика». У КПІ провчився три курси, а потім вирішив змінити напрям діяльності й освоїв спеціальність «дизайнер-графік». За цим фахом працював у київській компанії «Грейс».

     Вирішив спробувати себе і в педагогічній справі — у 2013 році вступив до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, який у 2016 році закінчив із відзнакою, здобувши освітньо-кваліфікаційний рівень «магістр». Працював у ТОВ «Екософт».

   Найбільшим захопленням Андрія було графічне малювання, а вже потім — футбол, волейбол, теніс, туризм, музика, інтелектуальні ігри. Андрій був душею компанії, його пісні під гітару збирали друзів, гуртували колектив. Співав українською, англійською мовами, грав на сопілці. А ще любив конструювати й майструвати меблі. З дитинства був слухняним, добрим, чуйним, турботливим — справжнім щастям своїх батьків.

Не обходили чоловіка й політичні проблеми в країні. Бойові дії на Сході    непокоїли найбільше. Тому родина вирішила подарувати власний автомобіль-бус  військовим гостомельської частини 30-18 Національної гвардії України.

24 лютого 2022 року день у родині Максименків мав розпочатися як завжди: сніданок від матусі Олени й поїздка на роботу в Ірпінь на підприємство «Екософт». Але

Гостомель у перший же день опинився під ударами оскаженілих росіян, які вторглися на територію України. Андрій і його тато під вибухи й автоматні черги передавали телефоном українським військовим дані про кількість ворожої техніки й живої сили в селищі, про все, що бачили з вікна свого будинку.

Росіяни на подвір’я Максименків в’їхали танком. Батько й син устигли заховати телефони в погребі в картоплю. Обшук результатів не дав. Шукали й наступного дня. Родина вирішила покинути домівку. Разом із сусідами, де були діти, запланували виїжджати під вечір 3-го березня, отримавши усний дозвіл на виїзд від російського офіцера.

Їхали повільно, із ретельними перевірками на блокпостах, здавалося, ще декілька метрів і пекло окупації буде позаду…

Не вийшло. На останньому блокпості росіяни відкрили вогонь по автівках мирних громадян. Андрій Максименко отримав кульове поранення в голову. Декілька годин він ще залишався живим, помирав у чужому дворі на очах у своїх батьків, міцно тримаючи  мамину руку.

 Батьки повернулися в свою домівку — треба було похоронити сина. Поховали спочатку в дворі — тато змайстрував труну з фанери. Після деокупації Ірпеня була процедура ексгумації і перепоховання.