Про смерть брата розповідає рідна сестра Марчук Лілія Адамівна:
«Мій брат був інвалідом першої групи. В нього була важка черепно-мозкова травма. Тому всю опіку над ним я взяла на себе, доглядала його 12 років. Він був лежачий. Проживали ми на вулиці Щасливій.
Коли російські загарбники увійшли до міста Ірпінь, перед кожним із нас став вибір, кого рятувати перш за все?
У мене є донька, ми жили разом, є ще один брат- старший. Ми порадилися і брат наполягав на моєму з донькою виїзді із міста. Всі турботи про Миколу Адамовича він взяв на себе. Ми з донькою виїхали. Зв’язок з ірпінськими волонтерами, з молодшим братом я підтримувала постійно, просила, щоб доглянули брата-інваліда. Люди допомагали, хто як міг. Подяка їм! Та ніяка періодична допомога не могла замінити постійного догляду і регулярної медичної допомоги братові. Такої можливості не стало й в мене- її відібрали росіяни. Брат помер. У довідці про смерть зазначено: виснаження внаслідок тривалого перебування у несприятливих умовах.
Поховати ми його змогли 9 квітня на кладовищі у місті Ірпінь.