Роман Матрущенко народився 8 грудня 1993 року в селі Козинці.

Загинув 18 серпня 2023 року у 29-річному віці в місті Костянтинівка Донецької області внаслідок уламкового поранення.

Освіта: навчався в Немішаєвській середній школі. Після закінчення 9 класів подався до Київського обласного вищого училища харчових технологій та ресторанного сервісу, обравши спеціальність «кухар-офіціант».

Мама Романа Наталія Василівна може годинами розповідати про свого сина, бо в них були дуже теплі й довірливі стосунки. Наталія Василівна згадує: 

«Я не мала жодних нарікань до Ромчика. Це була золота дитина, я його ніколи не сварила. Він був не по-дитячому дорослим від самого малечку, ніколи нічого не вимагав, тільки запитував: 

“А ми можемо це купити? А це в нас є?” 

Був енергійним, усе робив швидко та якісно. Любив працювати з деревом, говорив, що воно “співає” в його руках, охоче майстрував. З дитинства шив, клеїв, малював, грав. Рома закінчив музичну школу по класу баяна, вивчився грі на гітарі, клас фортеп’яно закінчив за три роки, співав, танцював. Я була впевнена, що він обере професію артиста, та ні — став кухарем. Звідки в нього з’явилося це бажання — не знаю, але його страви ми всі залюбки смакували. На улюблене свято, яке ми всі відзначали до певного періоду, —  День Перемоги 9-го травня, він готував смачний обід, ставив на стіл багато червоних тюльпанів, які вирощував також власноруч. Квіти були в цей день у нас головною подією. Одного разу ми поїхали з ним до Києва до Національного музею історії України у Другій світовій війні. Екскурсію залами мені проводив син. Не було такого експоната, історії якого б Рома не знав. Про Другу світову війну змалку любив читати й дивитися фільми.

Як я розповідала, він робив усе швидко, у його руках усе «горіло». Зараз я оцінюю його швидкі дії як інтуїтивне бажання поспішати жити. 

Згадую його маленьким. У 90-х була важка криза в країні, зарплат не платили, я працювала (як і зараз) медичною сестрою в лікарні, грошей не отримувала по пів року. Роман дивився в магазині на одну й ту саму іграшку, коли ми поверталися зі школи додому, — на мотоцикліста в шоломі й плащі. Дивився, але не просив. Коли я нарешті отримала заробітну плату, то купила йому того мотоцикліста. Роман щодня шив йому нового плаща.

Постіль у нього завжди була прибрана, на автобус до школи виходив заздалегідь, щоб не бігти, шкільного наплічника збирав звечора. 

Коли став дорослим — був призваний на військову службу. Служив у Миколаєві, добре знав топографію.

Коли розпочалися воєнні події в лютому 2022 року, він цього ж дня кудись зник, потім приходив і знову зникав. З’являвся, визирав у вікна, хвилювався й радів, коли бачив, що російська техніка палає. Потім дізналася, що він долучився до тероборони, а згодом за свою участь у битві за Ірпінь був нагороджений “Орденом добровольця” і медаллю “За заслуги перед містом Ірпінь”. 

Я виховувала його змалку справжнім чоловіком. Вважаю, що мені це вдалося. Дуже не хотіла, щоб він ішов на війну, та отримала таку відповідь: «Коли б ти була чоловіком, ти б що, не пішла воювати?»

Що тут скажеш? Воював мій син у 5-й ОДШБ командиром відділення механізованої роти 3-го взводу, був командиром бойової машини. Місто Костянтинівка Донецької області стало місцем загибелі Романа. Загинув від уламкового поранення.

Коли на поховання до нас у Козинці приїхали його побратими, один із хлопців  розповів: 

«Пішли на штурм. Бій був важкий, запеклий. Нас “крили” дуже щільно. Я лежав у Роми на плечі, прийшов до тями, зрозумів, що поранений. Почав кликати Рому, він мовчить, плеснув на нього води — не реагує. Зрозумів, що наш командир загинув… Добре, що хоч удалося забрати з поля бою тіло й доставити до Краматорська в морг».

Так мій син повернувся у своє рідне село Козинці, похований у нас на кладовищі поруч із Євгеном Вигінним, якого розстріляв ворожий снайпер.

Зараз я працюю в Інституті отоларингології маніпуляційною медсестрою. Туди привозять наших хлопців після контузій. Я намагаюся допомогти кожному з них, обігріти й підтримати, бо в кожному бачу свого сина, свого рідненького Романа».