Михайло Мацелик героїчно загинув 29 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання в населеному пункті Макіївка Сватівського району Луганської області.

Народився в Ірпені. Навчався в місцевих закладах освіти — школі № 17, НВО «Освіта» та Ірпінському фаховому коледжі економіки та права.

Продовжив вчитися на факультеті податкової справи, обліку та аудиту Державного податкового університету. У 2021 році закінчив військову кафедру ДПУ, склавши присягу, отримав військове звання «молодший лейтенант». У 2024 році отримав диплом магістра зі спеціальності 071 «Облік і оподаткування» за освітньою програмою «Управлінський облік та бізнес-аналітика». Заочно закінчив із відзнакою магістратуру в ННІ права Державного податкового університету, здобувши кваліфікацію «учитель історії та правознавства». 

Михайло — перша дитина в сім’ї Мацеликів (ще є менший брат Петро та сестричка Марія). Виростав допитливим, винахідливим, ініціативним; мав організаторські здібності, багату уяву та фантазію, умів змайструвати все, що завгодно.

Великий уплив на Михайла мала школа, де формувалися його цінності, навички та світогляд. Хлопець пішов до школи № 17 міста Ірпеня, у якій навчався до 6-го класу. Відвідував заняття із задоволенням, подобалися майже всі предмети. У Михайла відразу склалися дружні стосунки з однокласниками. Він завжди був у центрі уваги, умів об’єднати клас, з усіма знаходив спільну мову. У 1–3 класах відвідував танцювальний гурток. Ходив у спортивну школу, займався волейболом. Його тренер Юрій Іванович умів зацікавити хлопця, розвивав його спортивні навички, формував характер, виховував такі риси, як дисциплінованість, наполегливість, уміння контролювати емоції, а головне — учив не тільки перемагати, а й правильно програвати: не здаватися, а завжди аналізувати ситуацію, робити висновки та продовжувати рухатися вперед — до перемоги. Михайло разом із командою волейболістів брав участь у міських та обласних змаганнях із волейболу, їздив у Чернігів, Черкаси, Суми. 

Затим батьки перевели сина в НВО «Освіта». Ще рік хлопець ходив на тренування з волейболу, а потім перестав відвідувати спортивну школу, оскільки тренер переїхав на роботу в Бучу. Туди батьки Михайла не возили, бо були зайняті на роботі. У НВО «Освіта» хлопець був активним, ініціативним, винахідливим. «Михайло товаришував з усіма, навіть з учителями».

Наповненим був не лише робочий час Михайла, а й час дозвілля. І не тільки в дитинстві, а й упродовж усього життя. Найбільше приносили задоволення риболовля і похід у ліс по гриби. Це такі обов’язкові традиції (ніби якісь ритуали) кожного сезону. Михайло збирав усіх грибників, яких тільки знав, і їхав із ними в ліс. Так і риболовля — невід’ємна частина його відпочинку. На «МАШТОРФі» в Ірпені є озеро, на якому збиралися  рибалки. Вони навіть жартували: прийшов Михайло — риба в озері закінчиться. Він завжди мав багатий улов навіть тоді, коли в інших зовсім не клювало. 

Батько ж Михайла розповідає: «Син дуже любив рибалити, збирати гриби. Навіть коли Михайла після підписання контракту із Нацгвардією України послали на навчання в Івано-Франківськ, він і там у лісі під час дощу збирав гриби, коли всі відпочивали в наметах».

Також обожнював готувати. Для нього це була своєрідна медитація. Готуючи страву, Михайло привносив власне бачення в кулінарні традиції, володів секретами кулінарної майстерності і міг перетворити будь-яку страву на шедевр: гарно оформлена, вона збуджувала апетит і дарувала відчуття свята й радості навіть у звичайні буденні дні.

Із майбутньою дружиною Катериною юнак познайомився ще за часів навчання в коледжі, у далекому 2017 році. Михайло допомагав Катерині адаптуватись до студентського життя, адже був активним діячем студентського самоврядування. Спершу вони стали справжніми друзями, довіряли одне одному всі свої секрети та переживання. Михайло став янголом-охоронцем для майбутньої обраниці, завжди допомагав із вирішенням будь-яких ситуацій, підставляв мужнє плече у важкі моменти. Разом вони пройшли багато життєвих ситуацій і перепон, доля не раз розводила їхні дороги, але зрештою в лютому 2023 року Михайло та Катерина офіційно стали чоловіком та дружиною. 

Як і батьки, викладачі Державного податкового університету, хлопець присвятив своє життя науці. Науковою роботою не займався, але за період навчання вивчав фінанси, банківську справу, страхування, статистику, бізнес-аналітику, управлінський облік, а заочно — правознавство, історію та громадянську освіту.

У лютому 2024 року захисник отримав диплом магістра та урочисто виніс прапор інституту, як один із найкращих випускників.

Після здобуття вищої освіти у ДПУ, Михайло повернувся працювати до Ірпінського фахового коледжу економіки та права, який свого часу закінчив із відзнакою. Студентам викладав предмет «Захист України».

На початку повномасштабного вторгнення рф в Україну, у квітні 2022 року, долучився до місцевої тероборони, де й проходив службу до вересня того ж року. «Коли почав формуватися підрозділ територіальної оборони, був визначений військовий генерал, який курував цей процес. Утворили три роти й один взвод спеціального призначення. Мене призначили командиром другої роти. Михайло Мацелик тоді й потрапив до нас у формування, був призначений на посаду водія-стрільця», — розповідає командир роти екстреного реагування, полковник Сергій Павлович Параниця. Це дозволило Михайлу набути певних додаткових навичок, отримати нові знання. Окрім цього, хлопець набував досвіду в іноземних легіонах, які проводили тоді навчання в Ірпені. 

Наприкінці березня 2024 року Михайла мобілізували. Після військового навчання був призначений командиром 3-го танкового взводу 3-ї роти танкового батальйону 4-ї бригади оперативного призначення «Рубіж» НГУ. Як і в мирному житті, у війську був лідером та прикладом для своїх побратимів.

«Михайло постійно повторював, що на службі — як зі студентами в аудиторії: постійно треба контролювати дисципліну, піклуватись про психоемоційний стан та здоров’я своїх підлеглих, — ділиться спогадами дружина Катерина. — Він дуже швидко знайшов спільну мову з побратимами, які щойно повернулися з гарячої точки на Сході. Він був у захваті — дуже подобалася йому служба в танковому батальйоні. Михайло отримував нереальне задоволення, коли сідав у танк. Телефонував мені й розповідав про все, чого навчився. Від його розповідей у мене стискалося серце, наче відчувало біду. І тоді я зрозуміла, що Михайло цим живе, що вже ніхто й ніщо не зупинить його. Дуже захопила його тактика та стратегія — під час навчань найбільше приділяв увагу саме ним, розумів, що від наказів командирів залежить дуже багато». 

Зі спогадів старшини роти, у якій служив Михайло Мацелик, сержанта матеріального забезпечення Володимира: «Мені 50, йому — 23. Але я завжди до нього прислухався. Його слухали підлеглі, його поважали всі. Михайло Мацелик усім цікавився, був надзвичайно відповідальним, справедливим і головне — надійним. Із ним не страшно було йти на завдання. Він виділявся серед усіх усвідомленим підходом до справи, до кожного питання, навіть дрібного — чи то чистити зброю, чи то виконувати завдання, чи навчатися стрільбі… Ніколи не падав духом, завжди з усмішкою на обличчі. Завжди жартував, підбадьорював. Знаєте, був якимось особливим… Можливо, тим, що від нього я не чув ніколи жодного грубого слова, це, видно, було його виховання…»

Із 25 вересня 2024 року брав участь у заходах для забезпечення оборони України в с. Макіївка Бахмутського р-ну Донецької області. 

28–29 вересня Михайло з побратимами зайняли рубежі оборони в районі населеного пункту Невське Сватівського району Луганської області. 29 вересня 2024 року близько 16:00 ворожими військами рф було відкрито вогонь з артилерійського озброєння по позиціях перебування Сил оборони України. Унаслідок обстрілу під час виконання завдання з обладнання вогневої позиції Михайло отримав вибухові поранення, не сумісні з життям.

Докладніше про загибель Михайла також розповідає сержант Володимир. «Ми отримали завдання: підготувати вогневі цілі. Виїхали на завдання четверо о 14.00. Через дві години підготували капоніри. Ми втрьох були всередині: ще ставили стовпи, сітку натягували — маскували. Михайло стояв зверху — за допомогою спеціальної програми «Кропива» вів бойові розрахунки. Він усе записував і потім чи передавав у штаб, чи зберігав у себе на бойовому планшеті (ми згодом той планшет шукали чотири години). Мабуть, над ними був дрон, який дав чіткі координати. Із 16.10 до 16.40 нас накрили артобстрілами. Увесь майданчик (умовно 50 метрів на 50) — обстріляний, через кожних 1,5–2 метри — ями. Михайло стояв зверху — і тут перший прильот. Його ударною хвилею закинуло в капонір. Один із наших воїнів отримав серйозне поранення, а нас контузило. Після прильоту всіх засипало землею. Побратими мене відкопали, а коли я отямився, то не зрозумів, що трапилося.

Машина стояла, хлопці відкопували Михайла. Дістали. Але наш командир, на жаль, загинув. Та пам’ять про нього завжди житиме в наших серцях!» 

Та горе не ходить одне. «За два тижні до від’їзду чоловіка в бойове відрядження на Луганщину ми втратили сина у зв’язку з передчасними пологами. Для нас обох це був шок, ми не могли прийти до тями. Він їхав від мене з тяжким серцем, дуже переживав за мене, боявся, щоб не було ніяких ускладнень. Я бачила, як йому важко, але він ні на секунду не дозволив собі проявити слабкість — він став ще міцнішим, адже розумів, що не має права дати слабину, бо в той момент я була слабкою і потребувала його цілодобової підтримки, — зізнається в ще одній трагедії дружина Катерина. — Після втрати сина він сказав мені: “Я повернусь і обов’язково спробуємо ще раз, у нас точно все вийде”, але, на жаль, не склалось. Тому, навіть будучи в гарячій точці, він постійно писав мені й запитував, як я себе почуваю і який мій стан. Він не думав про себе, усі його думки і вся сила була зі мною. Я сміливо можу сказати, що так сильно, як мене кохав Михайло, жодна жива людина в цьому світі не кохала. Мені ставало спокійніше, коли в нього була вільна хвилинка, щоб мені зателефонувати, бо я завжди по голосу визначала як він, що відчуває і як почувається». 

29 вересня 2024 року зранку подружжя спілкувалося востаннє. Михайло навіть хизувався, що вночі мав змогу поспати, розказував про їхні побутові моменти. Сказав, що їде на завдання й наступного разу набере ввечері. «Тоді ми востаннє зізнались одне одному в коханні, не знаючи, що це будуть наші останні слова один одному. А потім він зник зі зв’язку. Я всю ніч чекала дзвінка чи хоча б на повідомлення від нього. А на ранок нам зателефонували й повідомили про його загибель», — розповідає Катерина.

Катерина — молода вдова, зізнається: «Якщо запитати в будь-кого, хто знав Мішу, то на запитання “Яким він був?” — буде одна відповідь — “Найкращим”. Найкращим чоловіком, для якого дружина завжди стояла вище над усім. Найкращим сином, який завжди прислухався до порад батьків, допомагав їм та підтримував їх. Найкращим братом, який завжди знайде вільний час для менших своїх, дасть пораду, пограє, поговорить. Найкращим викладачем, який завжди знав, як знайти підхід до студентів, подати матеріал так, щоб їм було цікаво та пізнавально. Найкращим командиром, який завжди захищав своїх підлеглих, ніколи не ставив себе вище них. Він був сонцем, його усмішка та постійний гарний настрій завжди брав усіх у полон. Поруч із ним важко було не усміхатись».

Про тяжку втрату написали на офіційних сторінках у соціальних мережах Ірпінського фахового коледжу економіки та права, а також на сторінці Навчально-наукового інституту права ДПУ. Для рідних, близьких, і всіх, хто знав цього мужнього чоловіка, це величезне і непоправне горе.

«Михайло був взірцем для своїх підлеглих та одним із найкращих командирів. Спочивай із миром, брате, перемога буде за нами. Герої не вмирають!» — пишуть колеги військового із танкового батальйону бригади оперативного призначення «Рубіж» Нацгвардії.

Михайло був неймовірно світлою людиною, завжди готовою прийти на допомогу, навіть віддаючи останнє, завжди робив це з усмішкою на обличчі. Велика втрата для нашої освіти та всієї Ірпінської громади. 

Військових нагород не мав, але за часи навчання був відзначений неодноразово подяками та грамотами, зокрема й від Ірпінського міського голови О. Маркушина, народного депутата України М. Гаврилюка.

Похований Михайло Мацелик в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.

Як справжній чоловік Михайло Михайлович хотів виконати три основні завдання: посадити дерево, побудувати дім і виростити сина. На жаль, склалося лише з деревом, яких за своє життя він посадив не один десяток. Будинок побудувати не встиг, але почав робити ремонт у подарованому на весіллі батьками будинку, так і не випало часу його завершити. 

У скорботі залишилися дружина Катерина, батьки, брат, сестра.