Народився 6 червня 1961 року в м. Антрацит Луганської області.
60-річний Володимир Мавліханов загинув 14 квітня 2022 р.
Освіта: закінчив ЗОШ № 17 у м. Антрацит. Закінчив Немішаєвський фаховий коледж, здобув спеціальність електрика.
Займався електромонтажем.
Дочка Володимира Хамзеновича Приймак Альона Володимирівна згадує: «Про батька я можу розказувати багато. Ще з молодості він мріяв про доньку. Був навіть такий сімейний жарт: він питав у всіх дівчат, чи народять вони йому дочку Альону, і мама погодилася. Він на ній і одружився (сміється). Коли мене хрестили, то доклав багато зусиль, аби мене записали саме Альоною, а не Оленою.
Протягом усього мого дитинства батько приділяв мені багато уваги, допомагав зі шкільними домашніми завданнями, зокрема і з творчими роботами. Він був людиною творчою, писав вірші, це передалося й мені. Коли я пішла в перший клас, присвятив мені вірш.
Більшу частину життя тато працював на шахті № 24 в Луганській області. у 1995 році ми переїхали в Хмельницьку область. А в 2003 році він перебрався в Ірпінь.
Ми з татом часто після вечері засиджувалися допізна, спілкуючись. Одного разу під час нашого спілкування я прочитала йому свої вірші. Він їх похвалив і порадив не полишати писати й далі. А коли вже почалося повномасштабне вторгнення, я написала вірш “Моя країна переможе і встане мій народ з колін”, тато спитав, чому я досі не друкуюсь. Для мене це був дуже значущий комплімент від батька. Ще пам’ятаю, коли почалося повномасштабне вторгнення, я була на третьому місяці вагітності і показала татові знімки УЗІ. Він подивився і сказав: “Яка гарна!” На жаль, він так і не побачив своєї онуки…
Тато був дуже доброю і щедрою людиною. Він дуже пишався мною і моїм братом. Пишався тим, що ми здобули вищу освіту. Свого часу в нього не було такої можливості. Він у молодості багато працював, аби забезпечити свою сім’ю, на навчання бракувало часу. Омріяну фахову освіту здобув майже в 50 років.
Коли росіяни вторглися на нашу землю, він мріяв лише про одне — перемогти ворога і щоб усі залишилися живі і здорові. На жаль, не склалося… Його евакуювали з Ірпеня 30 березня. У цей час загарбників уже виганяли з міста, але він про це не знав, адже ні зв’язку, ні світла в місті не було. Його дружина загинула від зупинки серця, коли в сусідній будинок поцілив снаряд. Це сталося 25 березня. Вчасно надати медичну допомогу не змогли.
Тато поховав її власноруч у дворі, а сам пішов до Романівського мосту. На тлі стресу в нього загострилася хвороба і через 10 днів він помер у лікарні від онкології.
Мій батько був людиною життєрадісною, мав багато планів.
До повномасштабного вторгнення він вирощував у дворі троянди, виноград, мріяв відремонтувати машину, я знайшла в нього багато насіння, яке він планував посадити навесні. У нього були звичайні прагнення звичайної людини. Дуже любив, коли приходили гості, усе, що було в домі, одразу ставилося на стіл. Любив слухати українські пісні. Він самостійно освоював комп’ютер, вивчав і проєктував програмування охоронних сигналізацій.
У нього багато чого можна було повчитися, і він ще багато міг би досягти, якби життя не обірвалося так несподівано».