Віталій Васильович служив на посаді оператор безпілотних літальних апаратів військової частини А4076 130 ОБТрО взвод «КОТИКИ».

Мати Віталія Васильовича, Завгородня Тетяна Василівна, розповідає про сина: «Віталій народився в с. Проваліка Любарского району Житомирської області, де проживав до дев’яти років. Навчався у Пединківській середній школі. В 2008 з мамою та меншою сестрою переїхав до міста Нова Каховка Херсонської області, де продовжив навчання в Новокаховській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 3.

За словами його класного керівника, Склейнової Олександри Володимирівни,  в школі Віталій одразу знайшов спільну мову з однокласниками, був чуйним і відповідальним хлопцем, завжди всім допомагав, був дуже ініціативним.

В 2016 році Віталій закінчив 11 класів і вступив до НВПУ 16 м. Нова Каховка, де і здобув професію електрогазозварника та газорізальника. 

З 2019 року проходив строкову службу в місті Дніпро.

Віталій був дуже добрим та чуйним хлопцем, зростав у любові матері, і хоча батько у його вихованні участі не брав, він виріс справжнім та мужнім чоловіком, вірним другом та чудовим братом для своїх сестричок. Молодша сестричка, Валерія, дуже любила свого брата. Він приділяв їй багато уваги, разом грали в комп’ютерні ігри, він ласкаво називав її «моя маленька Козюлька». Зі старшою сестрою Альоною були дуже довірливі стосунки. Вони розмовляли на різні теми, Альона давала йому поради і завжди його підтримувала. Альона за фахом фотограф, і Віталій любив, коли вона його фотографувала. Ще Віталій любив дуже свого племінника, Марка, якому тоді було 2 роки і 10 місяців. Марк пишався своїм дядьком і називав його «мій дядя Дюк». Віталій завжди мріяв про власну родину, дуже хотів донечку.

В 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, місто Нова Каховка було окуповане. Віталій потрапив в полон, відчув на собі «підвали», знущання окупантів, та він вистояв, не зламався. Його девіз був: «Мрій. Стріляй. Кохай». Пізніше пішов добровольцем на фронт, став на захист країни.

15 грудня 2025 року ми востаннє спілкувалася телефоном. Він дуже за нас хвилювався – за родину, за друзів. Я тоді востаннє чула його голос… 

Вже на похованні до мене підходили його побратими, говорили, що я виростила справжнього та мужнього чоловіка, який не сховався, а пішов захищати країну, що вони ще не зустрічали такого доброго та чуйного хлопця, яким був він, і додали, що я мама з великої літери якщо виховала його таким.

Він назавжди залишиться в моєму серці найкращим сином».

Мельник Віталій Васильович загинув 16 грудня 2025 року від ворожого FPV під час бойового завдання.