Загинув поблизу селища Роботине на Запоріжжі через танковий обстріл окупантів.

Валерій родом із Мелітополя, навчався у місцевій школі № 25.
Мати Валерія, Лариса Євгеніївна, була домогосподаркою. Батько загинув ще у 1997 році, коли Валерій був дитиною.
Хлопець ріс цілеспрямованим, стійким і наполегливим. Із дитинства почав відвідувати секцію боксу та відтоді постійно ним займався. Мав багато нагород із цього виду спорту, посідаючи призові місця на змаганнях.
Після школи Валерій пішов до Аграрного технікуму міста Мелітополя, щоб оволодіти професією «Механізація сільського господарства», а після його закінчення вступив до Таврійського державного агротехнологічного університету імені Дмитра Моторного (ТДАТУ).
Також Валерій захоплювався кулінарією, умів швидко і смачно готувати різні страви. Тож попри здобутий фах, місцем своєї першої роботи обрав заклад харчування у місті Кирилівка. Та й пізніше також у різних закладах працював кухарем.
До Ірпеня переїхав 2016-го разом із друзями, адже йому дуже подобалось місто своїми парками та приємними людьми, які тут проживають. Ірпінь міг би стати містом, у якому б минуло його життя, де була би створена родина, народилися б і зростали діти… Не встиглося, не судилося…
Почалася повномасштабна війна. Валерій не зміг бути осторонь — долучився до волонтерського руху.
Коли Ірпінь деокупували і в місто поступово почало повертатися життя — пішов працювати в автосервіс. Разом із тим допомагав переселенцям, роздавав та розвозив гуманітарну допомогу для людей.
Але душевного спокою це не приносило. Своє місце і призначення в цей час Валерій бачив в іншому — захисті країни. Тож незабаром вступив до лав ЗСУ.
Захисник усім серцем любив наше місто, йому навіть дали позивний «Ірпінь». У війську обрав шлях кулеметника. Зі слів побратимів, був мотивованим воїном із лідерськими якостями.
Близькі розповідають, що Валерій — це приклад мужності, хоробрості та відданості своїй сімʼї, близьким, друзям і державі. Він до останнього мріяв звільнити рідну країну від окупантів. «Він — приклад того, яким повинен бути чоловік для всіх наступних поколінь».
Однак 8 серпня 2022 року став останнім днем для Валерія. Перебуваючи неподалік селища Роботине на Запоріжжі під час виконання бойового завдання, потрапив під танковий обстріл окупантів. Поранення виявилися смертельними.
Однак забрати тіло загиблого через тимчасову окупацію території вдалося не одразу. Тож офіційно сім місяців Валерія вважали зниклим безвісти. Лише нещодавно сім’ї загиблого вдалося отримати підтвердження особистості завдяки результату тесту ДНК.
Добрий знайомий загиблого Олег згадує: «Надзвичайно важко писати цей текст, адже Валерій був моїм другом… Протягом семи місяців я пробував додзвонитися до нього, але так і не вийшло. Знав його приблизно з 2019-го року, і описати Валерія можу лише з позитивного боку. І ні, не тому, що він загинув, а тому, що Валерій дійсно був позитивною, доброю людиною: щедрим, справедливим і надзвичайно працьовитим. Зазвичай працював на будівництві. Розмовляв російською, але був справжнім патріотом своєї країни…»
Поховали Героя з усіма почестями в Ірпені, на Алеї пам’яті захисників України.
Прощання відбулося 7 березня 2023 року.
Валерій Мязев нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У скорботі залишилася мама, друзі і побратими.