Народився 18 лютого 1982 року.
40-річний Сергій Міхєєв загинув 29 травня 2022 року.
Освіта: середня школа, Таврійський національний університет (місто Сімферополь), спеціальність «Інженер з охорони праці».
Із юнацтва займався спортом — боксом, дійшов до рівня «кандидат у майстри спорту» у важкій вазі. Пройшов строкову службу в армії.
Сергій Міхєєв — кримчанин. Його сім’я — батько, мати, брат і нині мешкають на Кримському півострові в смт Нижньогірське.
Розповідає дружина Сергія, пані Катерина: «Познайомилася я зі своїм чоловіком у Криму, коли була там на відпочинку. Це був красивий курортний роман. У Сергія не можна було не закохатися: гарний, розумний, добре обізнаний в усіх життєвих питаннях, — відразу ж зрозуміла, що він — моя доля. Ще першого разу, у 2007 році, приїхавши до Києва, він ухвалив рішення, що переїде до столиці України назавжди. Так і сталося. Ми одружилися. Чоловік продовжував навчання в університеті, але вже за спеціальністю, що була пов’язана з будівництвом. У Києві заснував власний бізнес, став співвласником будівельної компанії, а згодом — власником компанії «ТОВ Будівельно-Промисловий Гранд».
Винаймаючи житло в Києві, ми мріяли про власний будинок — просторий, затишний, щоб усі в ньому помістилися. Адже в нас була велика родина, як із його боку, так і з мого. Я родом із Білорусії, мої батьки часто нас відвідували.
Мрія наша здійснилася в 2018 році — ми побудували в Ірпені на вулиці Мечникова власний дім. Там ми всі були щасливі, у нас народилася друга донечка!
Мені імпонувало, що в нашій інтернаціональній родині брав гору український патріотизм. Ми любили Україну і все українське. Так, чоловік читав українську літературу і привчав до читання нашу старшу доньку, спонукав її до вивчення вірш Івана Франка “Каменяр”. Сам часто його цитував. Ми багато подорожували разом із дітьми, ми були за ним “як за стіною”.
Та новини зі Сходу країни насторожували. Сергій хвилювався і готувався до поширення воєнних подій усію територією України, до агресії з боку росії.
А ще засмучували нашу родину стосунки з батьками Сергія. Вони ставали нам ворогами, вони не сприймали Україну, навіть після прогулянки Хрещатиком у січні 2022 року, яку ми їм влаштували. Київ же такий красивий! Вони мали нахабність називати нас бандерівцями, поводитися зверхньо до нас, до своїх онуків, до моїх родичів, які приїхали з Білорусії. Ми зібрали у своєму домі в Ірпені рідних для святкування Нового 2022 року. Це була наша остання зустріч із батьками Сергія — він заборонив спілкування з ними після розмов про бандерівців і про те місце на землі, яке відвели його батьки українцям і білорусам.
Чоловік мій соромився позиції своїх батьків і в анкеті, яку заповнював у військкоматі в лютому 2022 року, написав, що він сирота.
Коли почалося вторгнення російських загарбників, ми були в Ірпені. За наказом чоловіка швидко зібралися і 5 березня він вивіз нас із дітьми до Коломиї. Сам, звісно, подався до місцевого військкомату.
Свою автівку віддав тероборонівцям з Ірпеня.
Із військкомату отримав призначення на навчання на Яворівський військовий полігон, а потім — на службу до 503-го окремого батальйону морської піхоти Військово-морських сил України до вже знаменитих на всю країну «борсуків» — морських піхотинців, які боронили Маріуполь із 2016 року.
Коли цей підрозділ опинився під Авдіївкою, телефонні дзвінки від Сергія надходили рідко. До цього ми спілкувалися щоденно.
Одного дня він зателефонував, промовивши: “Тут пекло…” Розповів, як треба вести справи будівельної компанії, пояснив, що і як робити, якщо “раптом із ним щось трапиться”.
Потім — десять днів мовчання. Діра в середині мене зростала з кожним днем. Що його нема, я відчула фізично. Спочатку було неофіційне повідомлення про його загибель, затим — із військкомату…
Він загинув у жорстокому бою під Авдіївкою. Військове звання в нього було “старший солдат”».
Похований Міхєєв Сергій Інокентійович в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, знаком «Почесний громадянин Ірпеня» (посмертно).
У нього залишилася дружина і дві доньки.