Народився Віталій 1 лютого 1981 року в Кіровоградській області в селі Гайове.
42-річний Віталій Микитчук загинув 13 липня 2023 року під містом Бахмут Донецької області під час виконання бойового завдання.

Освіта: після навчання в школі вступив до Кіровоградського державного технічного університету (КДТУ), отримав диплом про вищу освіту за спеціальністю «інженер-механік, автомобілі та автомобільне господарство». Утім, мріяв стати льотчиком, тож вступав до льотного училища, але не пройшов за станом здоров’я через проблеми зі шлунком.
Доля занесла Віталія на Київщину, де він зустрів свою кохану Світлану.
«Після одруження ми поселилися в моїх батьків. У нас було своє господарство. Віталію страшенно подобалося поратися на подвір’ї, працювати по дому. Він посадив сад, сам доглядав городину, добудував і відремонтував наш будинок, одночасно працюючи менеджером на підприємстві “Стерх”, яке займалося виготовленням меблів.
У 2015 році в нас народилася друга донечка.
Віталій був надзвичайно позитивним, рухливим, любив волейбол та їзду на велосипеді. Але найбільше — роботу з деревом: “Люблю мовчки робити щось своїми руками” — не раз повторював Віталій. Згодом ми вивчили його звички і намагалися не заважати.
Він був відданий справі, яку виконував, і робив її якісно, зосереджено.
Ще він привчив мене і дітей до дотримання українських традицій. Ми з ним після офіційної реєстрації шлюбу повінчалися. Церемонію провели за всіма національними правилами — з іконами, у вишиванках, із вінчальними вінцями над головою. (ЦЕ ЦЕРКОВНІ ПРАВИЛА, ОКРІМ ВИШИВАНОК, ОСНОВИ). Це було чарівне дійство. Віталій любив одягати вишиванки, привіз з собою декілька. (ЗВІДКИ Й КУДИ ПРИВІЗ?)
Вторгнення російської армії на територію України ошелешило. Віталій проявив себе як справжній чоловік — оберігав усю нашу сім’ю, установив суворі правила поведінки для усіх членів родини, бо окупанти «шастали» по дворах. До 9 березня ми перебували в нашому окупованому селі Михайлівці-Рубежівці. Наступного дня було оголошено про “зелений коридор”, і ми виїхали. Шлях тримали на Івано-Франківщину до міста Калуш — там жили родичі Віталія.
“Я не ховатимусь, іду до військкомату, буду захищати Батьківщину”, — заявив він через декілька днів. Став на облік до Калуського військового комісаріату. Невдовзі отримав повістку на службу, був зарахований до роти охорони критичних об’єктів. Там само, серед перших добровольців, зголосився їхати на Схід — формувалася група з 32-х добровольців.
19 березня 2023 року Віталій уже був на Донеччині. Спочатку в Костянтинівці, потім у селі Іванівське, затим — під Бахмутом. Він ніс службу у в/ч Т 0950, 711-й полк 3-ї окремої штурмової бригади, (ОШБр 50), мав звання солдата-водія, після якого отримав звання сержанта. Там же був двічі легко поранений, лікувався в лікарні міста Дружківка.
Я намагалася телефоном спілкуватися з ним щоденно, розпитувала — що та як? Багато він не розповідав, говорив короткими фразами: «Молися за мене, багато штурмів, загинув воїн, 21 рік йому було».
Одного разу попросив допомогти придбати для свого підрозділу тепловізор. Я оголосила збір, за два дні була зібрана необхідна сума, ми придбали й відіслали йому цей пристрій. Знаю, що виходів на «нуль» у Віталія було дуже багато і ходив він туди часто. Якось під час спілкування телефоном він увімкнув відео і я побачила сивого, утомленого, постарілого на десять років свого коханого… Скаржився, що не може спати.
24 липня 2023 року повинна була відбутися ротація. Ми так на неї чекали!
Адже не бачилися рік.
Віталій отримав підвищення у званні, став головним сержантом — заступником командира взводу. 12 липня він отримав чергове завдання — вихід на «нуль» у складі невеликої групи.
Із цього завдання він не повернувся… Під час чергового штурму ворожих позицій він і його група потрапили в засідку. У його наплічнику був боєкомплект і димові шашки, які загорілися. Пізніше його побратими розповіли, що смерть у мого Віталія була миттєвою, тіло знайшли, але повернути його вдалося не відразу. П’ять місяців тривала експертиза на ДНК-аналіз. Процедура ця непроста, потребує терпіння й часу. Я чекала, сподівалася на диво, тішилася надією, що він у полоні, — та на що завгодно сподівалася, тільки не на загибель. Я й зараз продовжую чекати…» — зізнається Світлана Микитчук.
Віталій Степанович Микитчук загинув під містом Бахмут Донецької області, похований в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.

У скорботі залишилися батьки, дружина, дві донечки.