Народився 6 липня 1986 року в Ірпені у великій, дружній родині, мав сестру, брата.
37-річний Іван Мінугалієв загинув 11 травня 2023 року на Донеччині під час виконання бойового завдання.

Освіта: ірпінська школа-ліцей № 17, потім — Київський ліцей будівництва та архітектури. Сторінка дорослого життя в біографія Івана почалася зі служби в армії, коли в 2006 році він був зарахований до Управління державної охорони України. Залишився на службі після закінчення строку, отримав звання прапорщика. Військові паради, урочистості з нагоди державних свят гартували чоловіка і навчали мудрощам військової справи.
Мама Світлана згадує: «Риси справжнього чоловіка були в характері Вані змалечку. Він любив спорт, ігри на військову тематику, іграшковий автомат розбирав до останнього гвинтика, любив марширувати з хлопчаками. До чого прагнув — те й здобув. Фото і відео зі столичних парадів надсилав нам, ми пишалися Ванею, його нагородами за сумлінну службу. Це були роки 2009–2010-ті.
Затим зайнявся меблевою справою, у нього добре виходило майструвати меблі, він був сумлінним та відповідальним.
Коли в лютому 2022 року в Ірпені пролунали перші вибухи, він хвилювався про те, що не встиг доставити меблі замовникам. Зрозумівши, що почалася війна, ми всією родиною вирішили виїхати з міста. Син відмовлявся, говорив, що повинен залишитися. Але всі члени нашої сім’ї поставили йому умову — або він їде з нами, або ніхто нікуди не їде. Іван погодився на виїзд».
Сестра Олена додає: «Ваня завжди знаходив якусь справу. Коли ми прибули в Чернівецьку область у село Недобоївці, хлопці відразу ж пішли до сільради шукати собі роботу. Справа знайшлася — треба було зварювати конструкції протитанкових “їжаків”. І вони це з братом робили. Разом стали на облік до місцевого військкомату. Працювали й чекали призову на службу. Повідомлення про призов прийшло для Вані на початку березня, він потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” сухопутних військ ЗСУ. Перший його виїзд у складі цього підрозділу був у Донецьку область до міст Слов’янськ, Краматорськ, а вже потім на “нуль” — під Бахмут. На початку весни 2023 року запеклі бої точилися за Часів Яр, Богданівку, Бахмут. По 3–4 дні від брата не було повідомлень. І коли ми від нього отримували сповіщення з цифрами “4.5.0” (це означало, що в нього все добре) — радості не було меж.
Та одного разу він написав таке: “Ми йдемо в пекло. Тут дорога в один кінець. Поховайте мене в Ірпені на Алеї пам’яті”»…
Звістку про загибель сина і брата рідні отримали через новини з Радіо Свобода. Журналіст цього інформаційного ресурсу знімав бій на лінії розмежування. І коли українські воїни виносили з поля бою свого побратима, Олена стрепенулася: «Це наш Ваня»… Відчуття спільної крові не підвело. Це дійсно був Іван Мінугалієв, загибель якого була зафіксована на відеокамеру.
Іван Васильович Мінугалієв похований у рідному місті Ірпені на Алеї пам’яті захисників України. Нагороджений медалями «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою «15 років Управління державної охорони України», відзнакою «Почесний громадянин Ірпеня». Побратими надіслали донечці Івана Васильовича пам’ятний кулон «Батьківське серце».
У скорботі залишилися мама, сестра, брат, донечка.