Володимир Євгенович народився 17 червня 1947 року на Київщині. 

75-річний Володимир Мусієнко помер 24 березня 2022 року внаслідок неможливості отримати екстрену медичну допомогу під час воєнних дій в Ірпені.

Освіта: за фахом — будівельник. 

Жив і працював у столиці до 2000 року.

Будувати і творити було його покликанням. Так стверджує дружина Володимира Євгеновича Надія Іванівна. 

«Мого чоловіка знало пів Ірпеня і чверть Києва. Він був прекрасним фахівцем будівельної справи. Із ним консультувалися керівники будівельних підприємств, друзі, знайомі. Про будівництво він знав усе. А ще він був обдарованою, творчою людиною — грав на фортепіано, баяні, гітарі, трубі, гарно співав. Двері нашої квартири, а потім і будинку, ніколи не зачинялися, у нас часто бували гості, приїздили родичі. Усі хотіли поспілкуватися з Володимиром. 

У шлюбі ми з ним були 55 років. Разом піднімали синів, разом працювали, разом зводили дім в Ірпені. Ми мали й велику квартиру в Києві, але вибір зробили за Ірпенем, тут у нас була земельна ділянка. Дім будували чоловіки нашої родини — два сини та їхній батько. Зробили це сумлінно — будинок вистояв, коли російські окупанти засипали наше місто смертоносною зброєю, вилетіли тільки вікна й зірвало дах, а фундамент і будівля витримали. Рятувалися ми в погребі під будинком, де пересиджували двадцять днів, коли все навкруги гриміло й літало. 

Ми прожили з чоловіком цікаве, насичене добрими справами життя: відбудовували Ташкент після землетрусу 1966 року, працювали в Науково-дослідному інституті електромеханічних приладів, обоє були ліквідаторами катастрофи на Чорнобильській АЕС, обоє маємо нагороди, разом ростили двох синів, дочекалися онуків. Чоловік десять років ще працював у газовій компанії «Ітера Україна». Здоров’я підводило, звичайно, але ми не збиралися здаватися — лікувалися, відпочивали.

 Коли ж розпочалася війна в лютому 2022 року, усі містяни намагалися виїхати, однак мій чоловік сказав, що це його домівка і він із неї нікуди не поїде. Я лишалася з ним — ми завжди були разом. Терпіли, скільки можна було, але холод нас подолав. Ми зважилися виїхати до квартири сина в Ірпінь, добралися, жили в центрі Ірпеня на вулиці Шевченка, тут було трішечки легше — могли спілкуватися з людьми, зарядити телефон від генератора, отримати продукти харчування. Важко було морально — нас гнітила образа на росію, на росіян: як можна було додуматися до того, щоб прийти нас убивати? Ми з чоловіком не могли збагнути цього явища. Володимир дуже переймався таким станом речей. Скоріш за все, здоров’я його різко погіршало саме через це. 24 березня йому стало зовсім погано, він скаржився на біль у серці, ми намагалися викликати “швидку”, нам відповідали, консультували, але приїхати до нас через обстріли не могли. Після опівночі мій чоловік помер. 

Як діяти в цих обставинах ми із сином не знали достеменно, але на допомогу прийшли добрі люди. Це були волонтери, члени територіальної оборони. Ховати в Ірпені, навіть тимчасово, змоги не було — ніде, а до кладовища не добратися. На свій страх і ризик ми ухвалили рішення їхати власним авто додому, на наше подвір’я. Там була можливість викопати яму і зробити тимчасове погребіння. Шлях, який у мирний час долався за пів години, тоді тривав кілька годин під обстрілами, вибухами, з обшуками і допитами. Та, дякувати Богові, ми добралися додому, хоч і вкрай виснажені. Я вирішила залишити тіло чоловіка в погребі, бо одному синові не впоратися з копанням могили — самим же негайно треба було виїжджати. Витримувати вибухи, від яких здригався весь будинок, уже не було сил.

 Ми із сином покинули домівку в повному нерозумінні, як діяти далі.

Дякую добрим людям, дякую друзям мого чоловіка, друзям моїх синів, які вирішили найважче за нас — вони поховали Володимира Євгеновича у дворі відразу ж, щойно ворог покинув Ірпінь.

 Ми із сином повернулися до міста на початку червня, уже був дозволений в’їзд. Виконавши всі необхідні юридичні вимоги, ми перепоховали нашого господаря на кладовищі.

Війна відібрала в нас прекрасну людину — мого чоловіка, батька, дідуся. Я пишаюся тим, що син схожий на свого батька, він також гарно співає, нашою родинною улюбленою піснею була і лишається пісня “Чайка“, наш онук — офіцер ЗСУ, він воював під Бахмутом, онука — лікарка. Зараз син працює на підприємстві, яке виготовляє вкрай необхідні речі для Збройних сил України. 

Я ж доглядаю сад, квіти, які ми колись насаджували разом із чоловіком. Ця справа укріплює мою віру в перемогу, у те, що краса має перемогти безлад і зло».