Постраждалий учасник Революції Гідності (2014 р.)

Учасник бойових дій в АТО Донецької та Луганської обл. (2015 р.) 

Учасник бойових дій у м. Бахмут, Донецької обл. (2022 р.)

Помер унаслідок обширного інфаркту міокарда та пневмонії.

Народився у Києві. Літні канікули впродовж усього дитинства проводив у селі Заруддя, що на Київщині, на дачі, куди батьки виїжджали на все літо. Мати, Ольга Олександрівна, працювала вчителькою початкових класів. Батько, Микола Миколайович, майор УВД в місті Києві, служив у відділі боротьби з організованою злочинністю, трагічно загинув у 2009 році. Окрім Олександра в родині зростав старший син Олексій. 

Навчався Сашко в Київській загальноосвітній школі № 295 (нині — гімназія «Діалог»). До речі, саме тут і сталася зустріч із дівчиною, з якою в майбутньому і складеться спільне подружнє життя. Юлія перейшла з іншої школи до 8-го класу, у якому навчався Олександр.

«Він мені одразу сподобався, веселий, красивий, із тонким почуттям гумору — розповідає Юлія. — Пам’ятаю його сорочку в клітинку… Він сидів попереду мене, одразу повернувся та усміхнувся… Це було несподівано і приємно. Олександр завжди був щирим, компанійським, веселим, біля нього завжди було багато друзів. Інколи був непередбачуваним, бурхливо відстоював свою позицію, умів виділитися з натовпу. Пригадую, як він, блондин, у 10-му класі перефарбувався в чорний колір. Це було абсолютно несподівано, хотів виділитися з усіх хлопців». 

Щоправда, стосунки між Олександром та Юлією зародилися значно пізніше, у 2017 році. Дівчина на той час працювала в Департаменті соціальної політики і займалася різними питаннями ветеранів, які повернулися з АТО, консультувала їх щодо пільг і того, які вони мають права в цивільному житті. Олександр, власне, був серед тих, хто звернувся по допомогу і кого вона консультувала. Але не лише тут перетнулися їхні дороги. Юлія також працювала в лікарні лікарем-лаборантом. Саме тут Олександр проходив обстеження. Тож випадкові зустрічі викликали хвилю теплих шкільних спогадів, ностальгії, а заодно й дозволили ближче придивитися одне до одного вже в дорослому віці. Невдовзі глибокі, красиві і взаємні почуття сколихнули обох. У 2018 році пара справила весілля. У 2019 році в них народився син Данило.

Своє коротке сімейне життя подружжя провели у Києві. Олександр вивчився на фінансиста, закінчивши університет та маючи досвід інженера в ІТ-сфері, працював начальником відділу автоматизації  у кампанії «Укравто». Грав у футбол, любив рибалку, із друзями грали в покер, дивилися фільми на воєнну тематику, детективи, сім’єю виїжджали на відпочинок до Криму, Єгипту тощо.  

Юлія — біолог, імунолог, учитель біології, — продовжувала працювати в Департаменті соціальної політики та в лікарні.

«Із перших днів Олександр був на Майдані, ночував у наметах, а 19 лютого 2014 року в Маріїнському парку його, беззбройного, били металевими палицями “тітушки”, посадили в автозак та хотіли вивезти. Але старший брат дивом врятував його та скривавленого після побоїв, переховував у себе, лікував, перев’язував рани, — розповідає Юлія про ті дні. — Після подій на Майдані Олександр добровольцем пішов на фронт, із 2014-го до 2016 року брав участь в АТО. Воював у селі Щасливе, Піски, м. Старобельськ  Донецької області.  Пригадую, казав, що там відбувалися жахливі речі, про  які краще не згадувати… Узагалі на тему війни ми вдома намагалися не розмовляти, адже це його дуже бентежило, він ще довго часто вночі прокидався, щось бурмотів, але свої тривоги тримав у собі, не хотів засмучувати рідних. До речі, повернувшись із фронту, він більше не визнавав іншого одягу, окрім як військової форми та мілітарного стилю. Тобто не хотів вдягати джинси чи просто брюки. Також весь час носив лише берці. Фронтові роки не минули без наслідків: після АТО з’явилися проблеми з ногами — була така сильна чутливість стоп, наче ходив босоніж по битому склу». 

Під час АТО Олександр потрапив до лікарні у Старобельську, потім його перевезли у Харків, опісля — у Київ. Холодні ночі в бліндажах далися взнаки. Проблеми з легенями, операція, реабілітація…

«Перед повномасштабною війною Сашко понад тиждень ходив дуже знервований, із тяжкими передчуттями, але нам нічого про те не говорив, — продовжує дружина. — Я без слів зрозуміла, що він піде на фронт. Я знала, що він уже ухвалив рішення йти, його неможливо було зупинити. Я це розуміла і прийняла його вибір. Він був патріотом не на словах». 

У березні 2022 року, коли бойові дії стали особливо інтенсивними й небезпечними для життя дитини, дружина Юлія з трирічним сином виїхали за кордон, добралися до Франції, де знайшли прихисток у маленькому містечку Туркуен. 

Відправивши сім’ю в безпечне місце, Олександр одразу добровольцем пішов у тероборону в Києві, а вже в квітні 2022 року вступив до лав ЗСУ, і невдовзі був направлений у місто Бахмут Донецької області як військовий із бойовим досвідом. 

«Кілька разів Олександр надсилав мені відео, як вони з побратимами бігли під обстрілами. Ми листувалися, обмінювалися повідомленнями без слів — плюсіками, смайликами й сердечками…повідомлення були короткими з метою безпеки,  бо все прослуховувалось ворогом, щоб не видати місцезнаходження. Ці примітивні смайлики були найдорожчим подарунком, вони зігрівали душу, говорили про те, що він живий та неушкоджений», — додає Юлія.

Перебуваючи у Франції, несподівано для всіх дружина Юлія занедужала. Позначилися стрес, постійна напруга та хвилювання за чоловіка. Мати Олександра забрала свого онука Данила і привезла в Україну. Через ці події Олександру дали відпустку. Тепер він часто бачив сина, хоч і працював у Києві. Маленький Данило — мінікопія свого батька, мріяв про дитячий електромобіль, на яких катався в парках Ірпеня.  Олександр пообіцяв подарувати сину таку машину та дотримав слово — подарував електромобіль.  Для дитини донині це найдорожчий подарунок, бо його зробив батько. Вони часто їздили на озера, Олександр наполегливо вчив сина плавати. Він був дуже уважним, терплячим та добрим батьком для свого сина. 

За рік до повномасштабного вторгнення Росії в Україну мати Олександра з чоловіком переїхали ближче до Ірпеня в дачний будинок. Тут їх і застала війна. Вони жили в окупації без води, світла, газу. Спали на підлозі у ванній кімнаті, їжу готували на вулиці, пережили обстріли, коли навколо стояли російські танки, БТРи. Після того, як російські війська покинули Київщину, Олександр першим приїхав у містечко, де жила мати. Привіз продукти, бензин для генераторів, хліб для всіх мешканців дачного містечка.

Поступово стан Юлії покращився, вона одужала і нарешті можна було збиратися додому. Вона повернулась в Україну 27 листопада 2023 року. Він чекав її, але смерть уже стояла на порозі… бо через два дні Олександра не стало…

«Сашко зазнав поранень ще під час подій на Майдані — там протестувальників труїли талієм і літієм, тож були уражені легені, потім перехворів на пневмонію. Коли був в АТО, йому зробили операцію, видалили 1/3 частину легені. А на фронті у 2022 році хвороба знову загострилася, — розповідає Юлія. — Ми провели разом усього лише два дні після довгої та болісної розлуки…  два останні дні нашого спільного життя. Вони були неспокійними. Я переживала, що йому потрібно було знову повертатися на фронт — він уже мав на руках повістку. “Усе буде добре, ми прорвемося”, — заспокоював мене, шуткував і намагався бути веселим… Я навіть не уявляла, що ці дні останні для чоловіка…  Неможливо було уявити, що найгірше, непоправне станеться не на фронті, де кожної секунди чатує небезпека, а саме вдома, у рідних стінах».

Уранці 29 листопада Юлія знайшла чоловіка мертвим. Серце не витримало тих навантажень, стресів і потрясінь, через які Олександру довелося пройти на Майдані, в АТО і на фронті у 2022 році. 

У Олександра залишилась дружина, син, мати та брат.

Олександр Назаров похований у селі Заруддя, Київської області, на кладовищі біля батька.

Має нагороди із часів Майдану. 

Юля з Олександром мріяли жити довго та щасливо під мирним небом України, хотіли облаштувати родинне гніздо, виростити сина, мріяли пережити ще безліч приємних подій, удочерити дівчинку — стільки дітей залишилось без батьків через війну, і просто радіти життю у рідній країні. 

Війна все зруйнувала….

«Я за ним дуже сумую і в той самий час дякую долі за те, що він був у нашому житті», — зізнається Юлія.