Народився 24 червня 1966 року в Ірпені.

55-річний Сергій Назаров загинув 18 травня 2022 року в бою за село Дементіївка, 

що в Дергачівському районі Харківської області.

Освіта: навчався в середній школі № 2. Після закінчення Київського технікуму 

залізничного транспорту з 1985 по 1987 р. проходив військову службу. Звання «старший 

сержант» було присвоєно під час строкової служби в армії. 

Трудова діяльність пов’язана з Київщиною. Працював на залізниці, потім у 

приватному підприємстві, що стосувалося будівельної галузі. Родина, донечка

були сенсом його життя. Та не меншою турботою в Сергія Назарова була і вся країна, 

події в ній.

Воєнні дії на Сході, що розпочалися в 2014 році, не оминули його. Отримавши 

повістку з військкомату, довго приховував цю звістку від родини і тільки за день до 

від’їзду в зону бойових дій поставив рідних до відома, що відправляється на Схід для 

участі в антитерористичній операції.

Службу ніс під Донецьком, у Зайцевому. Розповідати багато про воєнні події не 

хотів. Під час бою під Горлівкою в селі Зайцеве отримав важкі поранення. Проходив 

реабілітацію у військових шпиталях. За період служби впродовж менше року був 

нагороджений «Орденом за мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За участь в АТО», «Ветеран 

військової служби», які свідчили про героя і його вчинки.

Повернувся до мирного життя, працював, плекаючи серед друзів, знайомих, у 

родині такі чесноти, як справедливість, гідність, честь. Донька Сергія Михайловича Ольга 

розповідає: 

«Для тата справедливість була найголовнішою рисою, якої він тримався сам і яку 

вимагав від оточуючих. Чесність, справедливість, гідність — риси, про які часто говорив і 

яких дотримувався мій батько, про них я чула від нього найчастіше».

Повномасштабне вторгнення росіян на наші землі загострило в нього ці відчуття.

«Я виїхала з міста, мама пішла на службу (вона військовозобов’язана), тато ж заздалегідь 

запланував свій шлях — спочатку до ТрО, потім до ЗСУ.

Ще напередодні вторгнення чоловіки, які мали воєнний досвід, збиралися, 

формували загони, планували оборону Ірпеня. Коли ворог підходив до міста, тато разом із 

побратимами був на блокпосту, що отримав назву “Жираф”. Його товариш по зброї на 

позивний “Гадюка” згодом мені розповідав про тата, про його навички професійного 

військового. Так, він зміг вирахувати час, коли ворожий снайпер стає безпечним — це під час 

переходу сонця в зеніт. Цей час наші вояки використали для зміцнення укріплень своїх 

позицій. А ще перед боями на “Жирафі” тато й інші військові укріпили перехід через 

Романівський міст, який був зруйнований, що дало змогу людям переходити його, 

оминаючи воду. Коли ситуація в Ірпені стала критичною — ворог зайшов у місто — тато 

вирушив до Дарницького військкомату, вистояв величезну чергу, 

був зарахований до окремої Президентської бригади імені гетьмана Богдана 

Хмельницького, отримав військове звання “старший сержант”. Дзвінки від тата ми всі 

чекали з нетерпінням, коли ж телефонував, то заспокоював: “У мене все добре, перемога 

буде за нами!”

У травні у складі своєї бригади захищав і звільняв Харківську область. Тато освоїв

керування Javelin-протитанковим ракетним комплексом. Я в батькові жодною мірою не 

сумнівалася, завжди знала, що він справжній воїн, мужній захисник, що він управно 

зможе впоратися з сучасною зброєю. Нищив ворожі цілі в Харківській області. На його 

рахунку — знищений ТОС “Солнцепёк” та інша російська техніка.

Однак ворожий танк зміг усе ж “помститися” татові та його побратимам. 8 травня в 

бою за село Дементіївка, що в Дергачівському районі Харківської області, тато загинув 

через пряме влучання російського танка в позиції українських захисників», —завершує розповідь донька героя.

У Сергія Михайловича Назарова залишилися мама, дружина, донька.

Похований  він у місті Ірпінь на Алеї пам’яті захисників України. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня.

23 грудня 2023 року на загальних зборах із рідними загиблих героїв міський голова 

Ірпеня вручив дружині героя відзнаку «Почесний громадянин міста».