Народився 24 грудня 1982 в Києві, жив і зростав у столиці.

39-річний Володимир Нітичук загинув 25 серпня 2022 року у Бахмуті.

Освіта: закінчив 11 класів, був призваний на військову службу, але демобілізований через стан здоров’я. Вступив на навчання до КПІ на видавничо-поліграфічний факультет, де отримав спеціальність «Інженер-механік поліграфічних машин».Працював за фахом.

Місцем постійного проживання в 2017 році обрав Ірпінь, мав власне житло.

Розповідає дружина Володимира Леся Нітичук: «Останнім місцем роботи мого чоловіка була компанія “Прайм-прінт”, недалеко від Ірпеня. Ми були знайомі з Володею з дитячого віку. 

Він жартував: “Я свою дружину з коляски собі виняньчив”. 

У нас навіть дні народження були поруч — 24 грудня і 25-го. Моя тітка була заміжня за його близьким родичем, тому часто зустрічалися з ним у родинному колі.

Стосунки в нас були романтичними, ми писали одне одному листи, влітку бачилися, мені було п’ятнадцять років, йому — двадцять.

Коли я приїхала до Києва — мені виповнилося сімнадцять, а йому двадцять два, через два роки ми одружилися.

У 2009 році в нас народилася донечка Вероніка. Володимир був люблячим батьком, доглядав за донею, залюбки міняв підгузки, годував, прогулювався з нею, словом, увесь догляд за дитиною взяв на себе і дав змогу мені закінчити навчання, бо я ще ж “бігала на пари”. Ми справилися, донечка підростала, ми вирішили назавжди лишитися в Ірпені. Тут було інше життя, тихе,  

спокійне, можна собі було жити безтурботно. Усе, про що ми мріяли, здійснилося.

Чоловік мій за характером був щирим, добрим, працьовитим. 

Коли ж почалася війна, Володимир заявив, що йде боронити країну. Наш кум служив в АТО, вони були близькі, як друзі і як куми, кум і тепер служить у ЗСУ.

Важко мені було переконати чоловіка у зворотному, що він має спочатку турбуватися про нас із донькою, а потім уже ухвалювати рішення. У Гостомелі вже йшли бої, ми це чули. 

25 лютого він вивіз нас до Білої Церкви до мого тата. Але й там було неспокійно.

У мене сестра на той час проживала в Польщі, тож ми з чоловіком вирішили, що маємо їхати до неї.

8 березня Володимир вивіз нас на кордон із Польщею, там нас зустріли. Сам же подався до Дарницького військкомату. Йому відмовляли в мобілізації на військову службу, посилаючись на відсутність строкової служби. 

Але він наполягав на зарахуванні до лав ЗСУ, мотивуючи тим, що його спеціальність — механік — конче затребувана на фронті.

На початку березня Ірпінь уже був закритий на “в’їзд-виїзд”, тому Володимир поїхав до села, де були його рідні, допомагав їм евакуюватися, потім намагався вивезти свою маму з Києва, однак та відмовилася.

Заспокоївшись щодо того, що всі рідні в безпеці, він знову подався до військкомату, і вже 8 квітня зателефонував мені, що отримав направлення на Яворівський військовий полігон на навчання.

Багато чого він від мене приховував, щоб не хвилювати, бо знав, що буду плакати.

Щоб відтворити детально події, які він переживав без мене, уже потім я збирала інформацію про чоловіка з різних джерел.  Так, у травні він був направлений у Донецьку область до 53-ї механізованої бригади (ОМБР імені Володимира Мономаха) для виконання бойових завдань в оперативно-тактичному угрупованні «Схід», яке воювало в найгарячіших точках Донецької області.

Тут він отримав військову посаду старшого механіка-водія і звання “старший солдат”.

Згадую, як я просила його не йти на війну, молила податися розбирати завали в Ірпені, однак переконати його мені не вдалося. 

Він щоразу повторював: “Я піду, я мушу”.

16 серпня 2022 року він мені зателефонував, попередив, що деякий час із ним не буде зв’язку. Зв’язку не було, як мені здалося, дуже довго. Потім стало відомо, що був жахливий артилерійський обстріл, Володимира поранило в голову, засипало землею, тож вояки відкопали його й доправили до Курахово в лікарню, а звідти до міста Дніпро до лікарні Мечникова, де його й оперували.

Увесь цей час я нічого про нього не знала, тому розшукувала через усі можливі зв’язки, через соцмережі, “гарячу лінію”. 

Допускала різні версії, навіть полон.

16 серпня я відчула, що сталося щось недобре. Разом ми прожили 19 років, я його відчувала на будь-якій відстані, Цього дня  мені стало “не по собі”. А вже 29 серпня принесли сповіщення про смерть чоловіка з позначенням місця поранення — Бахмут. Поранення було тяжким, не сумісним із життям.

Першого вересня 2017 року ми переїхали до Ірпеня на постійне місце проживання і першого вересня 2022 року ми ховали його в Ірпені на кладовищі на Алеї пам’яті захисників України.

Важко все це пережити, одне врівноважує: якби не такі чоловіки, як мій Володимир, то вряд чи ми б жили у вільній Україні.

Нині згадується до дрібниць, яким він був за життя. Ми завжди родиною їздили в село до моєї бабусі. Для нього найкращим місцем відпочинку було село. Великдень, Різдво ми святкували в селі. 

Любив фільми про війну, часто повторював, що повномасштабне вторгнення з боку росії буде. У це важко було повірити — ми живемо в цивілізованому світі, невже таке може бути?

Володимир багато чого навчив нашу доньку, наприклад, кататися на роликах, дотримуватися українських звичаїв і традицій. 

Узагалі, був дуже добрим, нікому не відмовляв, коли до нього зверталися з проханням про допомогу. Він був великою людиною з великою душею, для якого матеріальне не мало значення.

Я більшість часу була на роботі, чоловік завжди свій вільний час проводив із нашою донечкою, виховував її до 13-ти років. Мріяв побувати на фестивалі незалежного мистецтва “Burning Man”, що проводять у пустелі, казав, що дуже хоче туди потрапити. 

Любов до всього живого вирізняла його. 

Із місць бойових дій він мені телефонував і розповідав, як в окопах рятує жуків-носорогів, бо вони занесені до Червоної книги. Такий собі добряк…»

Володимир Вікторович Нітичук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, (посмертно),  відзнакою «Почесний громадянин міста Ірпінь» (посмертно).

Похований на Ірпінському кладовищі на Алеї захисників України.