Народився 22 квітня 1982 року в селі Глиниця, що на Житомирщині.

39-річний Сергій Нощенко загинув 13 березня 2022 року в Ірпені.

Пройшов шлях звичайного сільського хлопця — школа, армія, робота. Випробував себе в багатьох професіях: фермерські господарства, деревообробка, але найкраще в нього виходило майструвати грубки і пічки. Село Глиниця здавна славилося породою глини, що найліпше підходила для майстрування пічок. Мабуть, хтось із пращурів Сергія добре знався на цьому ремеслі, от Сергій і отримав у спадок від діда-прадіда це вміння.

Грошей із людей за роботу майже не брав. Трудар, майстер і безсрібник — таким його запам’ятали односельці, таким його знала дружина Олена Любенок: 

«Ми знайомі з Сергієм із дитинства, вважала його своїм найкращим другом. На запитання: “Чому не одружуєшся?” Відповідав: “Чекаю на тебе!” І дочекався. Другий мій шлюб — із Сергієм.

Ми були щасливі, мені здавалося, що ми є найщасливішою родиною у світі! Особливо коли народилися синочки — Дмитро і Тимур. Донечка і два сини — це мрія багатьох родин, у мене ця мрія здійснилася.

Та дедалі частіше в теленовинах ішлося про бойові дії на Сході України. У 2015 році отримав повістку і мій чоловік, був готовий іти на військову службу — відмовлятися, переховуватися було не в його характері. Отримав призначення до підрозділу, що розташовувався в місті Щастя на Луганщині. Служив там рік, періодично нас навідував. 

Освоїв військову спеціальність «помічник гранатометника», а згодом став снайпером. Це все, що я знала про його військові справи. На запитання: “Як там? Що там відбувається?” відповідь була одна: “Усе нормально”.

У 2017 році ми переїхали на постійне місце проживання до села Бабинці. Багато чого треба було зробити, переробити в нашому господарстві, тому чоловік відправився до Чехії на заробітки.

На момент початку повномасштабного вторгнення Сергій був у своєї мами на Житомирщині. Намагався якомога швидше потрапити додому, до військкомату. 

Розповідав, що з Клавдієво до Бабинців ішов пішки, планував вивезти нас із дітьми, запевняв, що орки на Бабинці не підуть, але діти не повинні чути вибухів.

Увечері 24 лютого до селищної ради приїхав автобус і чоловіки, що мали військовий досвід, вирушили до Бучанського військкомату. Потім уже мені стало відомо, що Сергій ніс службу з охорони військкомату.

Телефонував мені щодня, не скаржився, одного разу тільки сказав, що болять ноги, мерзнуть. (Він же поїхав із дому в чому стояв, перевзутися не встиг).

Коли військкомат евакуювали, за Сергієм приїхали хлопці з тероборони Ірпеня і запропонували приєднатися до захисників міста. Так мій чоловік опинився на легендарному блокпості, що розміщувався біля ТЦ “Жираф”. Це той блокпост, який не вдалося прорвати росіянам.

Сергій навчав молодих вояків стрільбі з автомата, правильній тактиці ведення бою. Тоді головним тактичним принципом у наших захисників була економія патронів. А ще їх тут тримала справжня чоловіча дружба. Саша Литкін і Сергій до останнього були поруч, прикривали один одного в бою, разом із тим, мій Сергій — худий і довгий — намагався весь час прикрити собою Олександра — невисокого і повненького. Про це ми дізналися з Танею, пізніше — дружиною Сашка Литкіна.

Я ж робила все, щоб виїхати з Бабинців разом із дітьми, на цьому наполягав чоловік у телефонних розмовах, які ще були можливі. Коли ж у наш двір навідалися “кадировці”, це було 7 березня, рішення було остаточним — треба негайно виїжджати.

Дякую нашим дивовижним людям, які допомогли нам під час виїзду із села!

Ми дісталися до Коростишева, де нас зустріла мама Сергія, де не було чути вибухів і пострілів, ми заспокоїлися і діти попросили хліба, — не цукерок, а хліба…

Тут, у безпеці, тривога мене не покидала ні на хвилинку, дзвінки від Сергія були найважливішою новиною для нас усіх. Його дзвінки для нас були, як сонечко — лагідні й обнадійливі.

Востаннє ми чулися 11 березня, як завжди звучав його заспокійливий голос: “Не хвилюйся, у нас усе добре”.

13 березня я прочитала повідомлення в соцмережах від мера Ірпеня Олександра Маркушина про те, що троє тероборонівців загинуло. Імена не називали. Я була на зв’язку з мером, потім він сам мені зателефонував і повідомив про смерть Сергія і про те, де треба шукати його тіло.

Я вирушила до Києва в обласний морг, опізнала свого чоловіка…

Найважчим було повідомити матері чоловіка про те, що його вже з нами нема.

Я щиро дякую нашим мужнім українцям, які в ці тяжкі часи були зі мною, я щиро дякую всім мешканцям села Глиниця, які вийшли на вулиці, щоб віддати останню шану Сергію».

Нощенко Сергій Іванович похований на батьківщині, у селі Глиниця. У будинку, де мешкає його дружина і діти, містяться виготовлені власноруч фотостенди про історію життя батька і справжнього чоловіка, воїна-героя. На одному з них написано: 

«У своїй хаті — своя правда і сила, і воля».

«Я змирилася з тим, що його немає, поруч зі мною — наші діти, вони — продовження його. Та хвилює мене одне — щоб не даремною була ця втрата, як і всі інші втрати», — додала пані Олена.

Сергій Нощенко нагороджений медаллю «За оборону рідної держави», відзнакою «Почесний 

громадянин Ірпеня», відзнакою «Орден добровольця», орденом «Вірність присязі», 

медаллю «Учасник АТО».