Олег Новіков героїчно загинув 1 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Преображенка Пологівського району Запорізької області.

Родом із Луганщини. Народився в смт Долинівське. Мати Олега — Новікова Тетяна Яківна — працювала на заводі, батько — Новіков Віктор Миколайович у відділку поліції.  На день загибелі Олега батьків уже серед живих не було.

Олег ріс дуже жвавим хлопчиком, змалечку захоплювався спортом. Після школи, у 2001 році, вступив до Державного податкового університету (факультет податкової поліції), що в Ірпені, де й зустрів своє кохання — Наталію. Відтоді Ірпінь став його другою малою Батьківщиною.

На першу ж роботу влаштувався за фахом — у Податкову поліцію міста Київ. Затим  почав займатися тренерською діяльністю. 

У березні 2003 року Олег і Наталія побралися. У подружжя народилося троє дітей: Ігор (2003 р.), Амір (2009 р.) та Ангеліна (2018 р.). На сьогодні студентом став уже старший син (навчається на факультеті «Кібербезпека» Національного авіаційного університету).

Зі слів рідних, Олег завжди відзначався врівноваженістю, надійністю, турботливістю, терпінням і лагідністю. Обожнював тварин. Любив своїх дітей і проводив із ними майже весь вільний час: влаштовував родинні прогулянки на природі, велосипедні поїздки. Був людиною, у якої завжди можна було попросити поради, поскаржитися, відкрити душу — він завжди міг вислухати, поспівчувати, підказати. Зі своєю дружиною активно займався тваринництвом і допомагав їй у всьому. 

А ще — поєднував роботу з тренерською діяльністю, возив своїх учнів на різноманітні українські та регіональні змагання. Взагалі Олег Новіков надзвичайно багато зусиль і часу віддавав спорту. У 22 роки (1996 р.) став чемпіоном світу з контактного карате і здобув звання майстра спорту міжнародного класу. Після навчання в університеті тренував спортсменів Податкової поліції. У роки перед війною викладав кікбоксинг і виховував чемпіонів України. Багаторазовий чемпіон українських змагань, чемпіон світу з контактного карате та майстр спорту міжнародного класу, має чимало медалей і грамот.

«Я дуже хочу, щоб мої діти жили у вільній країні. Якщо не я, то хто?» — із такими словами Олег Новіков став на захист Батьківщини у квітні 2022-го, коли почалася повномасштабна війна росії проти України, доєднавшись до лав Збройних сил України. Воював на Сумському, Донецькому та Запорізькому напрямках.

«За три роки служби встиг побувати в різних гарячих точках, тримав Донецький фронт, пережив Новобахмутівський котел, у той час він із побратимами місяцями тримали висоту біля с. Новобахмутіка Донецької області, — розповідає дружина Наталія. — Воїни проживали у водостічній трубі, прокладеній під залізницею, яка була закрита з одного боку мішками з піском. Виконував роль медика, допомагав евакуювати побратимів із точок зіткнення, Також був кулеметником. Під час служби у Сумській області обороняв державний кордон, не даючи змоги проникати в країну ворожим ДРГ. Під час служби у Запорізькій області став зв’язківцем, займався переналаштуванням і діагностикою систем рацій і зв’язку. За час служби отримав чотири контузії, однак продовжував захист батьківщини до останнього подиху».

Увечері напередодні загибелі залефонував дружині і сказав, що кілька ночей поспіль вона приходить до нього уві сні і дуже ніжно його обіймає. Розлучений і скучений за коханою жінкою, він починає уві сні плакати… Затим просинається й помічає, що обіймає спальний мішок. Дивувався, до чого б цей сон. Також того вечора, подзвонивши сину, говорив жартома, що в нього не вистачає робочого стажу для пенсії. Останні слова — «Переказуй вітання усім..»

Загинув Олег Новіков, захищаючи Батьківщину під Преображенкою Запорізької області.

 «Згадую його найкращим чоловіком, люблячим батьком і людиною з великою душею, безстрашним воїном. Він був наставником і найкращим другом, світлою людиною, яка не хотіла війни, однак стала на захист своїх дітей і рідних. “Сім’я — це найголовніше, усе інше то пил”, — говорив він. Мріяв побачити перемогу України та повернутися до своєї сім’ї», — розповідає дружина Наталія.

Прощання з Героєм відбулося в Ірпені 7 листопада 2024 року. Похований на Алеї пам’яті захисників України.

Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України, медаллю «За поранення» та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий хрест».

У скорботі залишилася дружина і троє дітей. Пам’ять про нього буде жити вічно, а майбутні внуки та правнуки знатимуть його як героя, який до кінця віддано захищав свою сім’ю та батьківщину.