Олійник Філіп Степанович

Служив 79 ДШВ на посаді оператора безпілотних літальних апаратів 3 відділення збору та обробки інформації взводу безпілотних авіаційних комплексів батареї артилерійської розвідки військової частини А 0224. Підписав контракт на початку 25 року на три роки. Отримав звання Старшого солдата.

Позивний Паладін

Дружина Філіпа, Олійник Ірина Андріївна, розповідає: «Філіп народився і виріс в м. Василівка  Запорізької області (зараз Василівка знаходиться під окупацією).   Навчався в Василівській загальноосвітній  школі № 1. 

Дитинство Філіпа не можна назвати легким. Мама його виховувала одна, багато працювала, часто залишала самого вдома. В нього не було багато іграшок, проте було дуже багато друзів, які, до речі, пам’ятають його і донині. Приїжджали на поховання вшанувати пам’ять.

Після закінчення школи вступив у ДНЗ «Василівський професійний ліцей», де здобув робітничу професію «Слюсар. Тракторист. Водій», згодом навчався у Василівському ВДАТу,  вступив до Таврійського державного агротехнологічного університету, але вимушений був покинути навчання за сімейними обставинами і піти працювати. Родина для нього була завжди понад усе.

Познайомилися ми випадково, додавши одне одного в друзі в одній із соцмереж. Він написав мені перший. З’ясувалося, що наші долі дещо схожі, крім того, ми з одного міста, і є навіть спільні знайомі і друзі, почали спілкуватися. Перші зустрічі відбувалися через відеозв’язок.  Він мені одразу сподобався – гарний, чемний, вольовий, сильний, уважний, добрий – справжній чоловік! 

У Філіпа було багато захоплень: любив тварин, риболовлю, прогулянки на природі. Ми разом їздили на озера під Ірпенем, влаштовували пікніки. Дуже любив гру «Minеcraft», звідти і пішов його позивний Паладін. Баня і сауна, взагалі, були його стихією. Любив машини, за власні гроші купив ауді, це і було його службове авто. Любив робити сюрпризи, дарував квіти, був ніжним і уважним. Він був неймовірним! Коли я познайомила Філіпа зі своїм синочком Артємієм, той одразу назвав його татом. Це була перша людина, яку Артємій не вагаючись прийняв. 

У жовтні 2022 року, Філіп пішов добровольцем на фронт. Спочатку навчався на зв’язківця, потів був переведений в БУАР. Під час його служби ми постійно були на зв’язку, спілкувалися щодня. Говорили, як кохаємо одне одного, будували плани на майбутнє. Ми планували разом з’їздити у відпустку на море, хотіли відзначити весілля з друзями, але одружуватися довелося онлайн. Обручками обмінялися лише, коли він приїхав у відпустку. Філіп мріяв про власне житло і ще одну дитину. Не судилося…

У вересні 2025 року чоловік приїхав у відпустку, він був вдома і це було щастя. А вже 18 вересня я відправила його в дорогу, тоді я ще не знала, що це востаннє. 

Я була останньою, з ким він розмовляв по телефону, це був відеозв’язок, вони були тоді під Добропіллям. В той день, він як ніколи був засмученим, але казав: «Ми тримаємося, все буде добре, повір мені, маленька».  Взагалі, він був дуже сильним, позитивним, мені здавалося, що він «броньований», «непробивний». Його життєвим кредо було: «Нас не зламати, ми народжені бути вільними. Перемога за нами!» Та саме тоді я відчула, що йому важко. 

Вони сиділи втрьох з побратимами, вечеряли. Філіп тоді сказав, що має поговорити з хлопцями, вирішити деякі питання і передзвонить.  Це було 24.12.25 о 22:07. Я чекала. Взагалі-то, я звикла до того, що зв’язок міг перериватися, але саме в той день хвилювалася, і почала дзвонити сама. Виклик вже не йшов. Зранку мені повідомили страшну новину. 

Ця зима стала для мене найхолоднішою за 28 років мого життя.

Після загибелі Філіпа син Артємій ще довго питав, де тато, і лише після того, як ми відвели його на Алею Слави в Ірпені, Артємій сказав: «Тато додому не прийде…» Це було жахливо. 

Філіп навчив мене бути сильною, стриманою, вміти ховати свої емоції. Я в житті не зустрічала кращої людини за нього. Мені його наразі дуже бракує», – закінчує розповідь Ірина.

Олійник Філіп Степанович

Служив 79 ДШВ на посаді оператора безпілотних літальних апаратів 3 відділення збору та обробки інформації взводу безпілотних авіаційних комплексів батареї артилерійської розвідки військової частини А 0224. Підписав контракт на початку 25 року на три роки. Отримав звання Старшого солдата.

Дружина Філіпа, Олійник Ірина Андріївна, розповідає: «Філіп народився і виріс в м. Василівка  Запорізької області (зараз Василівка знаходиться під окупацією).   Навчався в Василівській загальноосвітній  школі № 1. 

Дитинство Філіпа не можна назвати легким. Мама його виховувала одна, багато працювала, часто залишала самого вдома. В нього не було багато іграшок, проте було дуже багато друзів, які, до речі, пам’ятають його і донині. Приїжджали на поховання вшанувати пам’ять.

Після закінчення школи вступив у ДНЗ «Василівський професійний ліцей», де здобув робітничу професію «Слюсар. Тракторист. Водій», згодом навчався у Василівському ВДАТу,  вступив до Таврійського державного агротехнологічного університету, але вимушений був покинути навчання за сімейними обставинами і піти працювати. Родина для нього була завжди понад усе.

Познайомилися ми випадково, додавши одне одного в друзі в одній із соцмереж. Він написав мені перший. З’ясувалося, що наші долі дещо схожі, крім того, ми з одного міста, і є навіть спільні знайомі і друзі, почали спілкуватися. Перші зустрічі відбувалися через відеозв’язок.  Він мені одразу сподобався – гарний, чемний, вольовий, сильний, уважний, добрий – справжній чоловік! 

У Філіпа було багато захоплень: любив тварин, риболовлю, прогулянки на природі. Ми разом їздили на озера під Ірпенем, влаштовували пікніки. Дуже любив гру «Minеcraft», звідти і пішов його позивний Паладін. Баня і сауна, взагалі, були його стихією. Любив машини, за власні гроші купив ауді, це і було його службове авто. Любив робити сюрпризи, дарував квіти, був ніжним і уважним. Він був неймовірним! Коли я познайомила Філіпа зі своїм синочком Артємієм, той одразу назвав його татом. Це була перша людина, яку Артємій не вагаючись прийняв. 

У жовтні 2022 року, Філіп пішов добровольцем на фронт. Спочатку навчався на зв’язківця, потів був переведений в БУАР. Під час його служби ми постійно були на зв’язку, спілкувалися щодня. Говорили, як кохаємо одне одного, будували плани на майбутнє. Ми планували разом з’їздити у відпустку на море, хотіли відзначити весілля з друзями, але одружуватися довелося онлайн. Обручками обмінялися лише, коли він приїхав у відпустку. Філіп мріяв про власне житло і ще одну дитину. Не судилося…

У вересні 2025 року чоловік приїхав у відпустку, він був вдома і це було щастя. А вже 18 вересня я відправила його в дорогу, тоді я ще не знала, що це востаннє. 

Я була останньою, з ким він розмовляв по телефону, це був відеозв’язок, вони були тоді під Добропіллям. В той день, він як ніколи був засмученим, але казав: «Ми тримаємося, все буде добре, повір мені, маленька».  Взагалі, він був дуже сильним, позитивним, мені здавалося, що він «броньований», «непробивний». Його життєвим кредо було: «Нас не зламати, ми народжені бути вільними. Перемога за нами!» Та саме тоді я відчула, що йому важко. 

Вони сиділи втрьох з побратимами, вечеряли. Філіп тоді сказав, що має поговорити з хлопцями, вирішити деякі питання і передзвонить.  Це було 24.12.25 о 22:07. Я чекала. Взагалі-то, я звикла до того, що зв’язок міг перериватися, але саме в той день хвилювалася, і почала дзвонити сама. Виклик вже не йшов. Зранку мені повідомили страшну новину. 

Ця зима стала для мене найхолоднішою за 28 років мого життя.

Після загибелі Філіпа син Артємій ще довго питав, де тато, і лише після того, як ми відвели його на Алею Слави в Ірпені, Артємій сказав: «Тато додому не прийде…» Це було жахливо. 

Філіп навчив мене бути сильною, стриманою, вміти ховати свої емоції. Я в житті не зустрічала кращої людини за нього. Мені його наразі дуже бракує», – закінчує розповідь Ірина.