Народився 29 грудня 1980 року в Ірпені.
41-річний Андрій Пархоменко загинув 23 березня 2022 року в Ірпені.
Андрій закінчив середню школу, пішов працювати будівельником.
Мати Андрія Сергійовича Пархоменко Ольга Дмитрівна розповідає: «Андрійко, мій молодший син, із дитинства був хлопчиком шустрим і непосидючим, я йому казала: “Від тебе в хаті протяг”, — усміхається. — Усім любив допомагати. Бува, завезу влітку до дідуся з бабусею — до моїх батьків на Житомирщину, — там енергійного Андрія знало все село. Дуже товариським був.
Хлопців піднімала сама, коли Андрійкові було 12 років, а старшому 16, батько трагічно загинув. Хлопці дуже важко переживали це. Навіть на вулицю не виходили, аби мене одну вдома не залишати. Це були буремні 90-ті, як виживали — страшно згадувати, працювала на трьох роботах. У магазинах на полицях — порожньо, та ось Андрій біжить: “Мамо, в магазин щось завезли, чергу я вже зайняв”. А йому тоді було років 9–11.
Дуже любив читати історичні романи, улюбленими телепередачами були розповіді про тварин. Живність дуже любив, хто в нас тільки не жив: і кавказька вівчарка, і вужі, і коти, і хом’яки. Приносив усіх додому, знав, що я не викину тваринку ніколи.
У дорослому віці, працюючи на будівництві, умів робити все — від сантехніки до електрики, збирав меблі. За що не візьметься — усе виходить.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, Андрій оббігав весь Ірпінь, усі військкомати, лише в Бучі вдалося записатися в тероборону. Щоночі хлопці ходили на чергування. Зі зброї були лише… сокира і саперна лопатка. Ще в лютому в наш будинок влучив снаряд, вилетіло скло, не було світла, води, почалася пожежа. Ми ховалися в підвалі. Продуктів не було, зокрема хліба. Десь знайшли генератор, та на дворі ставити було не можна — ставили в підвалі ненадовго, лише щоб люди могли підзарядити телефони. Щоб знайти мобільний зв’язок — вибиралися на дах дев’ятиповерхового будинку. Андрій вибігав шукати продукти, набрати води.
10 березня їхала машина й були вільні місця. Син мене в неї силою запхав, а сам залишився. Його родина була в іншій — окупованій частині міста, до них неможливо було дістатися, а без них їхати не хотів. Я вже почала виставляти сумки і виходити з машини, ніби відчувала щось, та він мене не випустив, сказав: “Зі мною все буде добре”. Людей у місті ставало дедалі менше, а коли в нашому підвалі залишилося 20 осіб похилого віку, він взагалі сказав: “Я їх не кину, вони без мене пропадуть”.
Розстріляли Андрія прямо в нас на ґанку автоматною чергою, коли він збирався йти шукати сусіда — той вийшов і не повернувся. Це сталося 23 березня. Зі слів свідків, три доби не давали поховати, так і лежав там. Потім дозволили похоронити в приватному секторі поруч.
Перепоховання відбулося після деокупації міста. Орда прийшла в нашу країну…»
В Андрія Сергійовича залишився син, на момент загибелі батька йому було всього 12 років.