Боєць тероборони, коригувальник вогню, солдат.

Загинув в Ірпені від ворожого снаряду під час боїв за місто.

Народився Євген у Києві. В Ірпінь із родиною переїхав у 2002 році, де й закінчив Ірпінську загальноосвітню школу № 1. Учився добре, любив математику, зростав кмітливим і вдумливим. Сусіди кажуть, що був золотою дитиною: відчайдушним, добрим, товариським, небайдужим до чужої біди, завжди поспішав на допомогу, де її потребували. 

Батько Євгена помер від серцевого нападу, коли хлопчику виповнилося всього чотири роки, тож рано подорослішав, адже його мама у 25 залишилася вдовою з двома дітками (у Євгена є старша сестра). Працювати почав ще підлітком — у 14 років у вільний від навчання час (на Бучанському цегельному заводі збивав піддони), бо вважав, що його допомога родині необхідна…

Зрештою опанував професію будівельника, як і його дідусь, став сумлінним працівником, спеціалістом своєї справи. Усе вмів робити: плитку класти, монтувати сантехніку й опалювальну системи. Такі роботи він виконував на різних великих об’єктах в Ірпені, у Києві. 

Найкращим відпочинком вважав рибалку та збирання грибів; його найулюбленіші місця — Романівський ліс, місцеві озера й річки, куди молодий чоловік інколи вибирався з друзями. Власну сім’ю, на жаль, так і не встиг створити…

Із перших годин повномасштабного російського вторгнення в Україну Євген пішов захищати рідну землю. Він одразу записався до ТрО і був серед  тих двохсот людей, які тримали Ірпінь, поки підійшли ЗСУ. Коли 27 лютого 2022 року почався бій біля торгового центру «Жираф» — знімав його з лоджії своєї квартири, що на 9-му поверсі будинку по вулиці Миру. Ось така сумна іронія: бій на вулиці Миру…

Рашисти зайняли Бучу і звідти обстрілювали Ірпінь. Наталя Пасечнік, мама Євгена, відправила доньку та онуку подалі від війни, а сама залишилася, аби разом із сином допомагати літнім містянам. Євгена добре знали й поважали в мікрорайоні БКЗ, де жила сім’я Пасечніків, тож, виїжджаючи, довіряли йому ключі від своїх помешкань. Євген забивав дошками вікна і двері у квартирах, щоб їх не вибило вибуховою хвилею, перекривав газ. 

Тимчасом його мама підтримувала стареньких, які залишилися самі. Разом з іншими мешканцями вона ховалася від обстрілів у підвалі сусіднього будинку. Там перебувало багато літніх людей, які потребували допомоги. Жінка допомагала їм спускатися до підвалу під час обстрілів, приносила ліки, їжу. Коли випадала нагода, передавала підопічних волонтерам «на евакуацію». Але, на жаль, не всі до неї дожили, дехто помер від крововтрати, яку спричинили поранення, дехто — дорогою — серце не витримало…

Син телефонував матері кожні 2–3 години, адже знав, як вона за нього хвилюється, а сам тим часом допомагав українським снайперам, що працювали з їхньої квартири на дев’ятому поверсі, корегувати вогонь, стареньким — спускатися до сховища. 

Саме там, у дворі будинку по вулиці Миру, 6 березня 2022 року 32-річний Євген загинув від ворожого снаряду, що розірвався поруч. До свого будинку він не добіг лише 50 метрів…

Мама чекала його, але звістки не було до ранку. Тоді, переживши безсонну ніч та комендантську годину, вона пішла на пошуки свого сина. І знайшла, убитого… 

Спочатку Євгена Пасечніка поховали в тимчасовій могилі, а після ексгумації 19 квітня 2022 року перепоховали як героя на місцевому кладовищі в Ірпені — на Алеї пам’яті захисників України.

Рішенням Ірпінської міської ради Євгену Пасечніку посмертно присвоєно Почесне звання «Почесний громадянин міста Ірпінь». Він нагороджений медаллю «За оборону рідної держави» (посмертно).

Без сина залишилась мама — Наталія Анатоліївна, без брата — сестра. Вони й досі у жалобі за загиблим.