Пасько Дмитро Володимирович народився у м. Кривий Ріг.
Освіта: закінчив ЗОШ № 23, потім Торговельно-економічний коледж.
Цивільна дружина Дмитра Володимировича згадує: «Його дитинство було непростим, мама пішла від них, коли Дмитрику виповнилося 6 років, тато був військовим, служив у Казахстані і був вимушений відвезти Дмитра до своїх батьків.
Уперше з Дмитром ми зустрілися, коли він прийшов із армії, тоді йому було 23 роки, мені — 13. Ми якийсь час спілкувалися, але в кожного було своє життя. Вдруге ми випадково зустрілися через 10 років. На той час я вже виховувала донечку, їй було 2,5 роки. Зустріч була дуже приємною, ми розговорилися. Виявилося, що Дмитро був одружений, але дружина померла, я розповіла йому свою історію, почали спілкуватися, а згодом він запропонував мені переїхати до нього в Ірпінь.
Коли Діма вперше зустрівся з моєю донечкою — одразу знайшов із нею спільну мову, а вже через два місяці вона почала називати його татом. Своїх дітей у нього не було і до Марійки він ставився як до рідної доньки. Дмитро був дуже добрим, товариським, міг знайти спільну мову з усіма, особливо з дітьми. Я навіть дивувалася, як йому це вдається. Любив тварин, завжди підбирав їх на вулиці.
Ми прожили разом шість років. Спочатку винаймали квартиру, потім 4,5 роки жили в гуртожитку. Ми разом робили все: готували, прибирали, любили усім цим займатися під музику. Дмитро захоплювався роком, улюблені гурти: «Linkin Park», «System of a Down», «Nickelback», де в чому наші смаки збігалися. Коли жили в гуртожитку, пам’ятаю, як один Новий рік зустрічали на спільній кухні — накрили столи, виносили все, що в кого було. Діма грав на гітарі — цьому він навчився самотужки.
У Дмитра позивний був “Нільс” — так його називали ще з дитинства. Він був чимось схожий на цього героя мультфільму, як зовні, так і вдачею — завжди потрапляв у якусь халепу. Дідусь розповідав: “То санчата зламає, то велосипед приведе тріснутий надвоє” (сміється).
Дмитро завжди хотів бути військовим. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він наполягав, аби ми з донечкою покинули місто, та я без нього їхати відмовилася, пропонувала евакуюватися разом, але він сказав: “Якщо я виїду — усі чоловіки виїдуть, хто оборонятиме місто?” — і пішов у військкомат.
Залишатися в квартирі нам із донечкою було небезпечно, пішли в підвал, який зовсім не був пристосований для укриття. Довелося повернутися. Зв’язку з Дмитром не було, а ввечері він прийшов у повній амуніції. Із наступного дня він був на блокпості біля ТРЦ “Жираф”. Востаннє я його бачила 9 березня. Він повернувся і попросив вибачення, що не зміг прийти привітати нас із Міжнародним жіночим днем. Звичайно, мене це дуже розчулило, і я, аби розрядити обстановку, вирішила показати, який ми винайшли спосіб кип’ятити воду — у духовій шафі на свічці. І тут я вперше за 6 років спільного життя побачила в його очах сльози. Він не розповідав, що в них відбувається, лише пізніше я дізналася, що 27 лютого був страшний бій, там загинули люди. Коли він пішов, у мене так стиснулося серце, ніби я відчула, що бачу його в останнє. У ніч із 12-го на 13 березня був сильний мінометний обстріл, Дмитро і ще два його побратими (Каштан і Сєрий) не дійшли всього два метри до бомбосховища — міна впала прямо між ними. Про це я дізналася лише 25 березня…»