Народився 18 травня 1984 року, корінний ірпінець.
38-річний Віталій Пась загинув 20 березня 2022 року.
Освіта: закінчив ірпінську школу №1, потім вивчився на сантехніка в училищі №18 у Новобіличах.
Опісля навчання відслужив в армії, влаштувався на роботу у столиці — на велике підприємство, яке обслуговує київські водоканали.
Невдовзі в молодого чоловіка діагностували хворобу — цукровий діабет, і він не міг обходитися без ін’єкцій інсуліну. Тому не одружувався, жив із мамою і бабусею. Коли бабуся померла, вони залишилися вдвох.
Віталій був скромним, тихим, замкнутим, добрим і дуже домашнім, мало з ким спілкувався. Приходив із роботи і сідав за комп’ютер чи брав до рук електронну книжку. Або дивився фільми. Навіть коли друзі телефонували та запрошували на прогулянку, відповідав: «Давай краще телефоном поспілкуємося, я нікуди не хочу йти». Причина такої поведінки крилася ще й у тому, що навіть невеличка рана чи звичайна подряпина через його хворобу могли спричинити смерть. Молодий чоловік намагався уникати подібних ушкоджень, аби прожити якомога довше. Та війна обірвала його життя…
Коли ворожі війська почали жорстоко обстрілювати їхній район БЦЗ, де мешкали, то мати Віталія, Галина, зателефонувала своєму зятю — Миколі Гончаренку, котрий мав автівку, й попросила, аби приїхав і забрав їх із сином із того божевілля. Дядько Микола приїхав за ними разом зі своєю дружиною Людмилою (рідна сестра Галини). Та коли вони їхали разом, на дачу, де планували дочекатися закінчення обстрілів, назустріч виїхала колона російських військових. Незважаючи на те, що перед ними — цивільне авто, окупанти вистрелили в упор, влучивши Миколі Григоровичу прямо в голову та поранивши його дружину. Віталія вони обшукали й забрали інсулін, який мав із собою. Його, матір та тітку відпустили. І хоча вони пішки добралися до дачі, відтоді перебували в окупації.
Наступного дня Віталій повернувся на місце розстрілу, аби забрати тіло свого дядька. Утім, машину росіяни спалили, а самого хлопця ледь не вбили — дивом відпустили.
Віталій знав, що без інсуліну помре, тому просив свою двоюрідну сестру Марину (доньку вбитого дядька Миколи) дістати йому ліки. І Марина телефонувала всім — знайомим, волонтерам. Але відвезти інсулін чоловікові ніхто не наважився, адже говорили, що «то дорога в один кінець».
«Брат щодня дзвонив мені і з надією запитував: що там із інсуліном? А я не мала відповіді… Він помер 20 березня у страшних муках, на очах своєї матері та рідної тітки. Це нестерпно усвідомлювати, що я нічим не змогла йому допомогти. Як тепер із цим жити?! Віталію було лише 37 років…» — побивається за померлим братом, а також за розстріляним батьком пані Марина.
Якби не війна, якби не ті нелюди, що забрали в молодого чоловіка ліки, без яких він не міг обійтися, Віталій би ще жив і жив, можливо, створив би власну сім’ю, про яку мріяв. Але натомість помер, так і не встигнувши здійснити усе задумане.
У жалобі за ним — мати, тітка, двоюрідні брат і сестра, племінники.