Народився 9 листопада 1975 року в м. Гола Пристань на Херсонщині.
46-річний Василь Пічненко загинув 6 червня 2022 року в с. Богородичне на Донеччині.
Освіта: навчався в Одеському інституті сухопутних військ, який закінчив із відзнакою. Пройшов усі ланки командирського становлення, перебуваючи на різних посадах у підрозділах ЗСУ.
У 2007 році виконував завдання в Судані у складі Миротворчої місії ООН. У 2009 році пройшов навчання в Командно-штабному коледжі Сухопутних військ США. У 2014 році проходив військову службу на посаді начальника військового співробітництва Оперативного командування «Схід».
Дружина Василя Васильовича Пічненко Марія Іосебівна згадує: «Родина мого чоловіка не була заможною, мама виховувала його сама, жили бідно, іноді навіть голодували, незважаючи на це, Василь закінчив школу відмінником. Ще в школі вирішив стати військовим. Змалку займався спортом: бокс, гребля, пізніше — східні єдиноборства. Він був дуже талановитим: знав кілька мов, англійську навіть викладав, знав турецьку, міг спілкуватися французькою і іспанською мовами.
Ми вперше зустрілися 8 листопада 2012 року, вже за пів року він зробив мені пропозицію, а 6 вересня 2013-го ми одружилися. Пропонував руку й серце дуже романтично: у Дніпрі на центральній площі він став на коліно, пропонуючи стати його дружиною. На колінах мій чоловік стояв лише перед Богом, а переді мною прихилив одне коліно. Він був справжнім християнином, добре знав Слово Боже — Біблію. Коли він працював у Судані, то від’їжджаючи звідти, дав гроші на побудову маленької школи для дітей із християнської громади. Розповідав, як учителька ще довго бігла за ними, навіть перечепившись, упала й далі махала рукою, коли вони вже їхали.
У 2014 році, коли почалася війна, ми дізналися, що я вагітна, а наступного дня він пішов в АТО. Був поранений, потрапивши в засідку 23 липня 2014 року в населеному пункті Лозове Краматорського району на Донеччині. Переніс десять (!) операцій, та ніколи не здавався, і навіть після операції, не володіючи повністю однією рукою, клеїв у дитячій кімнаті шпалери, адже в нас от-от мала народитися дитинка. Після реабілітації повернувся на службу. 14 листопада 2014 року указом Президента України був нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня.
Із 2017 по 2020 роки проходив службу у відділі військового співробітництва LANDCOM Командування сухопутних військ NATO у м. Ізмір (Туреччина). Ми поїхали туди родиною, Україна вперше брала участь у такому заході, і вперше там був піднятий прапор нашої держави. Я пишаюся тим, що піднімав його саме мій чоловік. На нас була покладена велика відповідальність, адже ми були представниками України.
А у вільний від роботи час Васильок (саме так я називала чоловіка) проводив тренування із джиу-джитсу, і всі охочі могли прийти на заняття. Мій чоловік мав велику повагу в Ізмірі серед іноземних партнерів. Таку ж секцію він свого часу заснував у Дніпропетровській області в маленькому містечку, де зовсім не було розваг для молоді.
У Туреччині сталася трагічна історія — я була вагітна вдруге, але в нашої ще ненародженої дитини перестало битися серце. Утім, Господь подарував нам ще один шанс і через два місяці я знову завагітніла, і в нас народився син, якого чоловік назвав Михайлом. Наші два синочки — дві копії мого чоловіка: дуже гарні, веселі, розумні.
Через три роки ми повернулися додому, і чоловік продовжив службу в Генеральному штабі Збройних сил України. Після початку масштабного вторгнення очолив лінійний підрозділ ЗСУ.
Загинув на бойовому завданні 6 червня 2022 року у с. Богородичне на Донеччині, підірвавшись на фугасі.
Мій чоловік був відданий до кінця своїй роботі, був людиною честі. Він дав присягу і не схибив.
У нього була можливість залишитися за кордоном, жити і працювати, але він мріяв про щасливу й незалежну Україну.
Я вважаю, що він був мені подарунком від Бога — таких людей я більше ніколи не зустрічала, він був дивовижним. Незважаючи на різницю у віці в 11 років, ми завжди розуміли одне одного, мені з ним було дуже цікаво. А ще ми мріяли про маленький будиночок. І сьогодні я зробила все, аби втілити мрію свого чоловіка в життя».
Пічненко Василь Васильович Указом Президента України був нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» II ступеня (посмертно).
Отримав звання «Почесний громадянин міста Ірпінь» (посмертно).