Народився в с. Шульгинка Старобільського району Луганської області.
Освіта: закінчив Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого. Працював юристом. Служив в армії в військах МЧС стрільцем.
30-річний Юрій Полено загинув 15 жовтня 2014 року.

Мати Юрія Вікторовича Полєно Анна Степанівна розповідає: «Юра зростав звичайним, добрим хлопчиком, був дуже кмітливим, мав неабиякі організаторські здібності. Любив мультфільми, у нас був власний кінопроектор, діти із задоволенням дивилися “Ну, постривай!”, інші відомі на той час мультики. У нього завжди було багато друзів, він ніколи їм не відмовляв, допомагав, чим міг. Він мав дуже розвинене почуття справедливості, терпіти не міг невиконаних обіцянок. Дуже любив тварин. У нас було велике господарство: корови, свині, кролі, курчата. Поряд із будинком чоловік збудував великий ангар, де, власне, ми їх і тримали. Там жили й котики із собачками, бувало, і підкидали нам кошенят, і Юра як побачить десь безхатню тваринку, — одразу несе додому. Їжі вистачало всім: корів подоїмо — одразу по мисочках розливаємо. Голодним ніхто не залишався. Юра міг і корів подоїти — він узагалі роботу не розділяв на “жіночу” й “чоловічу”, умів робити все. У нас був свій шматок землі, власний трактор, то Юра й землю обробляв, і зварювальними роботами займався. Ще він умів вишивати. Якось побачивши, як я вишиваю ікону Покрови Божої Матері і вже не дуже рівні пішли стібки, сказав: “А може, я спробую?». І в нього вийшло дуже гарно, та, на жаль, він її так і не закінчив, і — такий болючий збіг обставин — саме на Покрову Юра загинув…
У нас була стара хата, ми її побілили, перебрали грубу і Юра там збирав друзів, був такий собі “мініклуб” (усміхається). Молодь збиралася постійно, та найулюбленіше свято — Новий рік. Син завжди був душею компанії.
Юра був одружений, мав двох синів, дуже любив свою племінницю і похресницю Аню — навіть вступати до вишу в інше місто повіз її сам.
У 2014 році Юра пішов добровольцем у батальйон “Айдар”, потім — у ЗСУ. На території, де ми проживали, було не багато тих, хто одразу став на захист країни. Я переживала, питала, чи добре він обдумав своє рішення, на що він відповів: “Я клятву давав боронити свою землю”.
Юра мав стареньке авто “Ока”, подароване батьком, яке було завжди з ним. На ньому підвозив хлопців, возив боєприпаси, звідти й отримав свій позивний — “Ока”.
Про останній день його життя я дізналася від хлопців, які були разом із ним.
Вони поїхали на 32-й блокпост біля с. Сміле Слов’яносербського району забрати бійців, які були в оточенні, і потрапили в засідку, замасковану під український блокпост. Вискочивши з машини, хлопці почали відстрілюватися, та раптом кинута ворогом граната опинилася біля Юри. Він, не роздумуючи ні хвилини, ліг на неї, прикривши собою інших. Смерть була миттєвою. Решта бійців потрапили в полон. Одразу згадались Юркові слова: “Я живим у полон не здамся ніколи”…
Через деякий час бійців удалося визволити з полону. Хлопці приходили до Юри на могилу віддати шану. Сказали, що якби не він, то навряд чи хтось залишився б живим.
На момент загибелі Юрія його молодшому сину Максиму було два роки, старшому — Дмитру — сім.
Я знаю, що біль не вщухне ніколи, можна лише навчитися з ним жити».
Юрій Полено нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).