Народився 27 березня 1978 року в Ірпені.
Загинув 3 вересня 2022 року в боях із російськими окупантами на Сході України.
Освіта: закінчив місцеву ЗОШ № 3, затим отримав спеціальність наладчика технологічного обладнання в одному з ірпінських технікумів. Має вищу освіту. Безпартійний. До армії його не взяли через стан здоров’я. Однак своє на фронті він надолужив згодом.
Для Володимира війна почалася не 24 лютого, а навесні 2014-го, коли, записавшись у добровольці на Майдані, він відразу вирушив на фронт. Із ним разом були інші небайдужі люди — різного віку, статусу, із різних міст. Їх потім назвуть батальйоном «Айдар».
«Син, батьки, робота, бізнес — чого бракувало людині для повного щастя, чи що змусило його, людину, яка ніколи не скаржилася на своє здоровʼя чи проблеми іншим, залишити все й піти захищати свою країну?», — запитує дружина Алла.
Воював на Донбасі у складі інженерно-саперної роти батальйону «Айдар». Брав участь у боях за Хрящувате, Щастя, Троїцьке. У цих боях дивом вижив. Завдяки його відданості, професійності, фаховості саперної діяльності багатьом побратимам не раз було збережене життя…
У 2016 році отримав мінно-вибухову травму та струс мозку, був двічі пораненим.
Маючи множинні поранення, вибухові травми (контузії), Володимир не зламався як Воїн та продовжував далі свою службу. Після чергової спроби потрапити на службу, маючи багато поранень та прихованих діагнозів, Володимир прислухався до порад близьких і залишився в Ірпені. Зайнявся власною справою (шиномонтажем), брав на роботу ветеранів, яких ніхто не приймав. На його шиномонтажі для ветеранів була знижка, а для родин загиблих роботи виконувалися безоплатно. Навчав інженерно-саперної справи інших військовослужбовців.
«Завжди в розмові з ним проглядалася його пряма турбота про тих, хто ще воює і про тих, хто вже ветеран. Особливо глибоко в серці в нього був кожен із його інженерно-саперної роти “Айдар”. Він їздив до них на весілля, був почесним гостем на всіх їхніх зустрічах, завжди допомагав їхнім родинам, допомагав із похованнями, навіть водив дітей у перший клас замість якогось загиблого батька», — додає пані Алла.
24 лютого 2022 року, із початком російського вторгнення в Україну, воював у рідному Ірпені, де був оператором протитанкового гранатомета NLAW. Брав участь у боях за Бучу. Його позивний — «Сапер». Після деокупації Ірпеня у складі бойового підрозділу був перекинутий на Схід України. Останнє місце його служби — Запорізький напрямок.
Уранці 3 вересня 2022 року загинув у боях із російськими окупантами на Сході України.
Зі слів дружини Алли, «хтось кохатиме його до кінця життя, зберігаючи в серці той час, який судилося хоч трішки набутися разом на землі. Хтось — тихенько плакати вечорами, згадуючи його дитинство, перший клас, обідрані коліна, народження його сина, повернення додому в 2016-му. Хтось буде передивлятися фото сімейних посиденьок, спільних друзів, сімейних архівів. Хтось — згадувати школу, училище, роботу. Хтось — останні 9 років, які поєднали назавжди не на словах, окропили кров’ю дружбу, яка переросла в другу родину. У всіх будуть свої спогади. Найкращі спогади, смішні та веселі, ті, які не можна розповісти нікому — розмови по душах, спільні зустрічі, подорожі, багато чого… І всі ми будемо крізь сльози усміхатися, бо Володя був великою дитиною, який нікому не бажав зла чи чогось поганого. Навіть коли помилявся, то не робив це навмисно, бо вірив, що з усіх його ідей має вийти все найкращим чином — і для нього, але, перш за все, для всіх, хто його оточує».
Володимир Прохніч зарекомендував себе як мужній та відповідальний громадянин своєї країни. Він обожнював своїх друзів і побратимів, пам’ятав кожного і про кожного, із турботою ставився до тих, із ким пліч-о-пліч пройшов найтяжчі рокі війни. Люто ненавидів брехню та несправедливість, особливо коли це стосувалося побратимів. Ненавидів підкупну, брехливу систему і намагався з нею боротися.
Володимир тільки почав жити знову, коли зустрів свою майбутню дружину, своє кохання, яке офіційно стало подружжям 24 березня 2021 року. Ростив сина Вадима, піклувався про маму Любов Степанівну. Він не припиняв боротись і допомагати. Не скаржився і не розповідав про свої проблеми та негаразди зі здоровʼям. Просто періодично лягав в лікарню. Людина-усмішка. Друг. Плекав мрію — відкрити саперську школу, де хотів навчати хлопців саперській справі. Веселий та простий. Батько. Син. Брат.
Похований Володимир на Алеї пам’яті захисників України в Ірпені.
Нагороди:
2015 рік — медаль «Захиснику Вітчизни».
2015 рік — почесний знак «За допомогу Захисникам».
2015 рік — медаль «За оборону рідної держави».
2015 рік — орден «За мужність» ІІІ ступеня.
2015 рік — нагрудний знак ЗСУ «Айдар».
2016 рік — медаль «За службу».
2016 рік — знак народної пошани «За поранення».
2017 рік — відзнака МО України медаль «За сприяння Збройним силам України».
2022 рік — орден «За мужність» ІІ ступеня, посмертно.
2022 рік — пам’ятна відзнака ГУР МОУ медаллю «30 років воєнній розвідці України».
2022 рік — медаль «За оборону Коцюбинського», посмертно.
2022 рік — орден полку спеціального призначення «Сафарі» за «Мужність».
2023 рік — відзнака «Почесний громадянин міста Ірпінь».