Валерій Миколайович родом з Луганщини. Разом з родиною проживав у смт Станиця Луганська, працював на залізниці- був машиністом тепловозу.
Розповідає син Євген: «Мої батьки, як і вся наша родина, були проукраїнські. Батько часто повторював, що країна у нас одна і не варто її «рвати» і ділити. Через це нашій родині жити було непросто у селищі. Був випадок, коли мого батька сусіди просто «здали» владі, так званої «ЛНР», батька з чорним пакетом на голові забрали і декілька днів тримали у Луганську в комендатурі. Потім відпустили, 30 км він йшов пішки додому.
Після цього випадку я твердо вирішив, що вивезу маму і тата з Луганщини. Я вже працював в Києві і зміг придбати житло в Ірпені. У 20??році ми всією родиною перебралися до Ірпеня. Тато радів, що має змогу на старість років проживати в такому мальовничому місті, гуляти по набережній з мамою і онуками.
Та війна, справжня загарбницька війн з боку рф дійшла і до Ірпеня. 24 лютого 2022 року лютого російські окупанти рвалися до Києва через Ірпінь. Ми з батьком відразу ж долучилися до волонтерської допомоги людям: я на своєму робочому авто (бус від ТОВ «ЕТС») встиг зробити чотири ходки до Романівського мосту, який слугував на той час «дорогою життя» для ірпінців. Потім ми з татом привезли до блокпосту «Жираф» лопати, мішки, дошки для укріплення бліндажу. Та коли повернулися до своєї квартири, то побачили її зруйнованою вибухом, тут же прийняли рішення також залишити місто і перебратися до Києва, де жили наші близькі родичі.
Шлях пролягав через Стоянку. Якою була ситуація на дорогах, ми не знали, їхали на власний страх і ризик. У Стоянці біля дитячого садочку «Сонечко» потрапили під щільний обстріл, росіяни ховалися в лісі за перехрестям доріг і звідти обстрілювали автомобілі. Спочатку прострелили шину в моєму автомобілі, потім відкрили вогонь по автівці, тато сидів на сидінні пасажира праворуч, мама в середині, між татом і мною, я за кермом. Вже після, коли визвали балістичну експертизу для огляду автомобіля, спеціалісти нарахували 86 вогнепальних отворів. Перші кулі вбили мого батька, не дивлячись на те, що тато і мама впали на підлогу, тато загинув відразу, мама була поранена, я отримав ушкодження мілкими уламками. Нам з мамою вдалося вибратися, а тіло тата просто випало з автомобіля на дорогу. Вогонь росіяни не припиняли. Маму я доправив до місцевих мешканців Стоянки, які стали очевидцями нашої трагедії. Лишатися мені самому у Стоянці було небезпечно-росіяни ходили по будинках і відшукували чоловіків призовного віку. Я зміг добратися до нашого блокпосту і повідомити про місце дислокації ворожої техніки і живої сили ворога. А ще повідомив про дислокацію російських військ на сайт «stop Russian war» і тільки потім вирішив добиратися до Києва.
Згодом, оговтавшись від шоку, ми забрали маму зі шпиталю, змогли відшукати тіло нашого тата, пройшовши найскладнішу процедуру опізнання. Всією родиною прийняли рішення про кремацію і поховали батька на Ірпінському кладовищі, в місті, яким захоплювався мій тато і яке радувало його своєю красою і затишком.