Загинув під час виконання бойового завдання неподалік міста Курахове Покровського району Донеччини внаслідок обстрілу позицій ворожими FPV-дронами.

Олег Пивовар народився в селі Суворівка Голопристанського району Херсонщини. Мати — Любов Йосипівна, працювала нянею в дитячому садочку, батько — Анатолій Іванович, працював ковалем, нині обидва пенсіонери.

Навчався Олег у школі сусіднього села Чорноморське. 

Змалечку Олег дуже любив техніку, особливо автомобілі. Він зібрав чималеньку колекцію іграшкових автомобілів, мріяв про те, як виросте, стати або водієм, або отримати таку професію, щоб займатися автомобілями. Часто виходив до дороги й уважно слідкував за автомобілями, які їхали, роздивлявся їх, записував їхні марки тощо. 

Був дуже активним, допитливим хлопцем, ніколи не сидів на місці, багато чим цікавився, грав у футбол. 

Після закінчення школи Олег навчався в Чулаківському технікумі, де отримав професію тракториста. Потім — служба в армії в місті Одеса. Там, у військовій частині, навчився робити ремонти приміщень, виконував обовʼязки дизеліста-електрика.

Після завершення служби в армії Олег Пивовар близько трьох років працював трактористом в аграрному підприємстві в селі Чорноморське Голопристанського району Херсонщини. Пізніше — на приватних будівництвах у селищі Залізний Порт — клав цеглу, штукатурив, робив інші будівельно-оздоблювальні роботи — став у пригоді досвід, набутий в армії, та й навчався всьому в процесі.

У 2010 році Олег пішов працювати в ТОВ «Сандора» дизелістом-елекриком. Ця робота йому подобалась, працював із «охоткою». На жаль, це тривало лише рік. Він потрапив в автомобільну аварію, зламав ключицю, тож не зміг деякий час працювати, потребував тривалого відновлення, перебував удома, а потім знову повернувся на будівництво в сусідньому селі Чорноморське, де й був до початку 2016 року. 

Далі Олег повʼязав своє життя із військовою службою — він добровільно підписав контракт із ЗСУ. Спочатку був просто рядовим солдатом у Краснознаменській військовій частині. Однак став і учасником АТО, тричі їздив до Донецька, двічі перебував у Бахмуті, у Кураховому. 

Із майбутньою дружиною, Марією, Олег познайомився ще в 2004 році, їй тоді було 14 років, йому — 19.  Марія — зі Скадовського району Херсонщини, село Михайлівка. Олег час від часу приїздив туди до спільної знайомої, і так вони познайомилися. Спочатку просто дружили, а зустрічатися почали згодом, коли їй виповнилося 16. Одружилися в 2011 році, народилися діти — дівчинка і хлопчик. Зараз доньці 14 років, сину — 12.

У 2022 році, коли почалася війна, Марія, виїхавши із окупації, переїхала з дітьми в Одесу, до чоловіка, куди перевели його частину. 

За фахом Марія кондитер. Спочатку працювала продавцем-касиром, нині — кухарем у приватному лазневому комплексі. Зараз живе в Ірпені (сюди Марія приїхала на роботу ще в 2021 році, діти залишалися з бабусею та дідусем, Олег служив. У 2025 році, уже після загибелі чоловіка, Марія з дітьми перебралася до Ірпеня). 

Мати й батько весь цей час проживали в Суворівці, на тимчасово окупованій території Херсонщини.

Усі, хто знав Олега Пивовара, найперше відзначають його прагнення до справедливості. Він любив, і не просто любив, а й прагнув діяти, жити так, щоб усе було по-чесному, дуже цінував дружбу, сімейні цінності, любив батьків і дітей. На роботі, де б він не працював, а також його друзі й знайомі його за це цінували й поважали. Характер мав, як то кажуть, «зі стрижнем».

Якогось яскраво вираженого захоплення в Олега не було (якщо не згадувати дитячу любов до автомобілів). Його робота була і його хобі — так він завжди казав. Відпочивав, дивлячись художні фільми. Любив документальні телепрограми на історичну тематику. 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олег Пивовар служив у військовій частині. Першого листопада 2024 року його направили на фронт, під Курахово, на Донеччину, штурмовиком.

Про пережите на фронті Олег не розповідав нічого й ніколи. «Воно тобі не потрібне те знати», — так казав рідним під час спілкування. Але родина відчувала — дуже важко йому там було, адже й після АТО Олег довго і тяжко відходив. Він завжди сильно переживав за своїх побратимів, готовий був будь-якої миті пожертвувати собою заради когось. 

Під час останньої розмови Олег повідомив дружині, що йде на позицію, що він спокійний, і дуже просив, щоб молилася за нього й чекала. Він завжди просив її про це. 

Пʼятого грудня 2024 року Олег Пивовар пішов на бойове завдання, саме в цей день із ним зник зв’язок. Десятого грудня дружині повідомили, що він вважається безвісти зниклим (так було до липня 2025 року). А далі був обмін тілами загиблих, і його тіло передали на Київ. Дружина опізнала його за обручкою, при ньому також був браслет із написом, який вона йому дарувала, ланцюжок, форма з його прізвищем. Зробили аналіз ДНК, за яким тіло було ідентифіковане, і після цього Олега уже можна було поховати.

Згодом стало відомо, що Олег Пивовар був убитий ворожим дроном.

Похований Олег Пивовар в Ірпені, на Алеї пам’яті захисників України.

Героя нагороджено нагрудним знаком за зразкову службу, Олег часто отримував грамоти за високі показники у стрільбі тощо.

Згадує дружина, Марія: «Олег неймовірно любив життя, був дуже життєрадісним. Його найбільшою мрією було повернутися додому, закінчити ремонт (ми почали його перед війною робити). Мріяв, щоб діти жили у вільній країні. Дуже бракує дітям батька, адже Олег так любив дітей, сімʼю, завжди вмів підтримати, заспокоїти, дати пораду…»