Служив у Сумській області, н. п. Нова Січ.

Народився Олександр у 1970 році в селі Матвіївці Тернопільської області, згодом, у 1975 році, сім’я переїхала в селище Смига Рівненської області, де він і закінчив загальноосвітню школу.

Батько — Павло Радей, працював у місцевому ДОЦі трактористом. У 1996 році став ліквідатором ЧАЕС, після повернення тяжко хворів та рано помер, усього в 40 років. Сашко на той час складав вступні іспити до вишу. У мами на руках залишилося трьоє дітей.

Мама — Галина Максимівна Радей, працювала шеф-кухарем у місцевій їдальні. Через деякий після після овдовіння вдруге вийшла заміж та народила доньку. Однак і материне життя не було тривалим. Тяжка хвороба, на яку занедужала, залишила дітей сиротами.

У дитинстві Олександр був завжди енергійним, активним, душевним, добрим хлопцем і чуйним другом. Неодноразово виручав товаришів, як і потім упродовж свого життя допомагав багатьом людям у скрутних ситуаціях. Для нього це було природньо і повністю відповідало його характеру і світогляду.

Особливе місце в житті Сашка посідала музика. Грав на тенорі у Смизькому зразковому духовому оркестрі. Неоднаразово брав участь у міжнародних конкурсах, отримував відзнаки. Завдяки своїй природній людяності та вмінню комунікувати з людьми, був душею колективу.

Ще одним захопленням, яке почалося у шкільні роки, була фотографія. Мав у цій справі чудового порадника — дядька Василя, який займався фотосправою професійно.

Однак найбільшим захопленням Олександра завжди була рибалка. За найменшої нагоди він вирушав до озер чи річок, сам рибалив сам, заражав цим інших, допомагав і навчав вудити рибу друзів.

Після закінчення школи Олександр став студентом Дніпропетровського металургійного інституту, що було певною несподіванкою для родини. Однак уже через рік його призвали до лав Збройних сил України. Служити випало у Києві. Держава навчала військовій справі, а військова частина, до якої потрапив Сашко, розбудовувалася. Тому військових час від часу відряджали на виробництво, щоб вони допомогли заробити будівельні матеріали. Так служба в армії і привела Олександра в Ірпінь на місцевий цегельний завод, який упродовж багатьох років був візитною карткою нашого міста.

Полюбився Ірпінь Сашкові. Зачарував лісом, зеленню, річкою. Місто чимось нагадувало рідні місця, тут можна було і рибалити, і вирушити до лісу збирати гриби та ягоди. А ще саме тут він зустрівся з дівчиною, котру покохав усім серцем, Світлану Торбенко — молоду, чарівну, яка працювала в лабораторії ірпінського заводу «Прогрес». Юнак огорнув свою обраницю увагою, турботою, різними приємними сюрпризами і несподіваними дарунками, як от якось вручивши намисто, нанизане із зібраних суничок.

Олександр і Світлана одружились у 1991 році. Утворилася нова сім’я —Радей. А наступного року в молодої родини сталася найщасливіша подія — народився синочок Максим — продовжувач роду, батькова втіха і мамина віра й надія.

Молодий чоловік і тато мав натхнення заради кого і чого багато працювати. Охоче брався за різну роботу, однак найбільше вподобав спеціальність столяра. І не помилився, бо із часом став майстром своєї справи, створюючи вишукані вироби — прикрашені тонким різьбленням серванти, двері, вікна та ін.

Війна перевернула життя родини Олександра і Світлани, принесла багато горя і страждань. Початок повномасштабного вторгнення Радеї застали в Ірпені. Шокуючі тутешні трагедії та жорсткі бої стали відомі всьому світові. Дякуючи ЗСУ, добровольцям і волонтерам Ірпінь вижив… Вижив без тепла, світла та їжі. Вижив, але зазнав величезних людських жертв, моральних і тілесних утрат. Проходила випробування цими обставинами й сім’я Радей, попри всі обставини допомагаючи сусідам і співробітникам вижити.

7 березня 2025 року Олександра мобілізували до ЗСУ. Для всієї родини почався новий етап — час постійних хвилювань за життя і безпеку чоловіка і батька, а зовсім скоро — уже й дідуся. Саме на фронті він отримав звістку про народження внука Святослава. І коли ще всі мовчали, затамувавши подих, щасливий Олександр уже надсилав найріднішим сповіщення: «У нас онучок». Усього два слова, але скільки в них було тепла, щирості й любові! І позивний у нього відтоді з’явився — Свят — за іменем новонародженого внучатка.

Однак натішитися внуком, та й навіть просто побачити його на власні очі, узяти на руки, побавити захисник не встиг. Востаннє сказавши дружині про те, що живий і неушкоджений, що все врешті буде добре, наступного ж дня — 6 червня 2025 року загинув унаслідок нещасного випадку…

«Найчастіше згадується його людяність, щирість і доброта. Олександр мріяв про те, про що й більшість людей: спокійно дожити до старості, гуляти з онуками містом, радіти, любити, зустрічатися з дорогими йому людьми… Але не судилося! Проклята війна… — згадують рідні загиблого Героя. — Але він чітко усвідомлював, що відстоює майбутнє свого внука, своїх та всіх дітей України — майбутнє нашої планети».

Похований Олександр Радей у місті Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.