Загинув у бою, обороняючи позицію в селі Веселе на Покровському напрямку.

Федір народився в місті Суми, там і прожив майже все життя, тільки останні три роки жив в Ірпені, куди також перевіз батьків (із Сум вивіз родину наступного року після початку повномасштабної війни).

Мати — Радько Олена Миколаївна, пенсіонерка, до виходу на пенсію працювала вчителем фізкультури та тренером із художньої гімнастики. Батько, Борис Федорович працював інженером-конструктором на заводі електронних мікроскопів, також мав фах соціального психолога.

Спочатку родина проживала в селі Зелений Гай за 5 км від Сум. Найближча школа була у селі Пушкарівка, де Федір навчався.

Рідні згадують, що хлопчиком Федя був добрим, дуже щирим, лагідним, добре вчився, фізично був розвинутим, сильним. Батьки виховували його як козака, бо недалеко була місцина, де вільні козаки колись отримали землю, збудували село Радьківка, звідки й пішло прізвище Радько. Удома була справжня шабля, тож малим Федір добряче їздив верхи, уміло орудував шаблею. Хлопець був працьовитим, «рукастим», у нього добре виходило все, за що брався, — він разом із батьком дім побудували, навіть за столяра був.

Після закінчення школи Федір вступив на економічний факультет Української академії банківської справи у Сумах, здобув освітній ступінь «магістр». Навчався добре, завжди отримував стипендію.

Спочатку Федір Борисович працював у банку, затим була служба в армії, робота дільничним інспектором у поліції. Деякий час працював бухгалтером, останнє місце роботи — економіст, головний спеціаліст відділу бухгалтерського обліку та звітності у Сумській адміністрації. 

Федір був неодруженим, казав усім, що поки хоче сам пожити, «встати на ноги», а вже потім…

Характером, світоглядом, життєвими цінностями Федір був дуже цільною, мудрою людиною. Не раз казав рідним, друзям: «Усім однаково колись доведеться помирати, то краще, щоб це було недаремно, щоб у житті була якась висока мета». Він спокійно ставився до того, що може загинути на фронті, дивився на це по-філософськи. Завжди був урівноваженим, сконцентрованим, війна не зламала його.

Федір був оптимістом. Усі згадують, що він часто усміхався, жартував, заряджав оточуючих гарним настроєм. На фото він таким і залишився — назавжди усміхненим.

Багатьом знайомим допомагав — і в роботі, і по господарству, і психологічно заспокоював, дуже добрим, щедрим був чоловіком. Його чотири рази кликали стати хрещеним батьком, бо він дуже добре з дітьми ладив, любив їх.

 Федір захоплювався альпінізмом, у 16 років підкорив разом із хрещеним Ельбрус! Любив туризм, спортивне орієнтування, легко, із першого разу орієнтувався в лісі, добре знав карти. Його батько теж любив альпінізм, туризм, подорожі, тож вони обходили майже всю Україну, особливо Крим і Карпати (бувало, по 20–25 кілометрів за день проходили).

Цікавився психологією, багато читав із цієї тематики.

Війна застала Федора у Сумах. Разом із сестрою Яною та її донькою переїхали до батька в село Зелений Гай. Вони думали, що там буде краще, легше, безпечніше, аніж у місті. Але й туди прилітало. Пам’ятають, як залітали російські літаки, як стріляли по Сумах. Уже знали — коли низько летять — буде обстріл, навіть можна було не встигнути сховатися, тож сестра з донькою змушені були виїхати до Іспанії.

Федір увесь час перебував біля батька (якому на той час було 87 років), доглядав за ним. Недалеко від села була база відпочинку, Федір там працював слюсарем-механіком.

 Війну Федір сприйняв болісно, але дуже патріотично. Не раз казав: «Треба йти захищати Україну!». Але не всіх брали спочатку, хоча багато хто буквально «рвався» на фронт. Спочатку хлопці допомагали військовим —  рили окопи, возили мішки з піском… А вже наступного року всіх, кому спочатку відмовили, почали призивати у військо.

Через рік, у 2023 році, Федора мобілізували. Він був до цього психологічно повністю готовим, казав, що й дня не ховатиметься. Через дві доби був уже у Гостомелі, у своїй частині. Навчання пролетіло швидко, і для бригади «Рубіж», до якої потрапив Федір, почалися важкі бої. У складі роти вогневої підтримки він воював на найгарячіших напрямках — Спірне, Макіївка, Лиманський, Покровський. 

Про фронт Федір ніколи не розказував багато, беріг маму, не хотів її засмучувати. Усе казав, що бригаду свою хлопці дуже люблять, що там гарні командири, усі один за одного, дуже дружні, хороші побратими. 

Друзям Федір розповідав, що весь час було дуже небезпечно, вогонь ворога часом був настільки щільним, що буквально «носа висунути» з бліндажів не видавалося можливо. Особливо гаряче було під час ротацій, коли втомлених, виснажених бійців на позиціях замінювали побратими.

Саме в такий момент Федір Борисович і загинув — 10 днів він із товаришами тримали позицію на вершині пагорба в селі Веселе на Покровському напрямку. 14 серпня 2025 року ворог особливо наполегливо намагався захопити виступ, де й перебував Федір. Він перший (а був ранній ранок) побачив противника в засідці, почав стріляти на ураження. Цим він попередив своїх побратимів, адже ніхто не очікував ворога настільки близько від наших позицій. Він першим прийняв бій. Був тяжко поранений, побратими намагалися його врятувати, але не змогли. 

Тієї ночі мама раптово прокинулася і до ранку не засинала, зрозуміла, відчула, що щось погане сталося, а вдень зателефонував командир і сказав, що син загинув.

Федір завжди, коли виходив на позицію, телефонував рідним і казав: «Десять днів телефонувати не буду. На позиції». Рідні писали йому, але він не відповідав — не мав такої змоги, та й не можна було.

«Востаннє бачила Федора на його день народження — він приїздив, ми багато чого йому надарували. Він у ці кілька днів виглядав щасливим, з оптимізмом дивився в майбутнє, але він таким і був —  завжди дуже любив життя», — розповідає мати Олена Миколаївна.

Найчастіше люди, згадуючи Федора, казали про нього: «Добрий велетень» або: «Лагідний ведмедик». Він завжди щось робив, комусь допомагав — там двері полагодив, там на будівництві підсобив… Та й удома — увесь час щось по господарству робив, ніколи без діла не сидів. Йому це дуже подобалося: щось покращити, зробити міцнішим, там закрутити, тут вирівняти тощо. Майстром був.

Похований Федір Радько, наш захисник, в Ірпені, на Алеї пам’яті захисників України.

Державних нагород Федір не мав, але був відзначений нагрудним знаком від 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго Сухопутних військ ЗСУ, нагрудним знаком бригади НГУ «Рубіж».

Федір мріяв пройти у складі своєї бригади, разом із бойовими побратимами, переможним парадом Хрещатиком. Мати біля могили про цю мрію хлопцям, його побратимам говорила: «Він мріяв, то я вам бажаю, щоб ви це зробили за нього, і за тих хлопців, які не змоги цього зробити».

У Федора залишилося багато нереалізованих мрій. Йому дуже подобався Ірпінь, хотів залишитися жити тут назавжди. Планував поїхати у Фінляндію, заробити там грошей, щоб в Ірпені купити квартиру. Мріяв багато мандрувати, придбати авто…

У скорботі залишилися батько Борис Федорович, мати  Олена Миколаївна з вітчимом Сергієм Васильовичем, старша сестра Яна, племінниця Мирослава.