Олександр Робейко загинув 25 лютого 2025 року після важкого поранення, отриманого під час героїчного виконання бойового завдання на Сумщині.

Олександр народився у селищі Рафалівка, що на Рівненщині. Закінчив Рафалівську загальноосвітню школу. Вищу освіту здобув у Рівненському державному гуманітарному університеті за спеціалізацією «Методика викладання історії. Правознавство», адже в дитинстві дуже багато читав і любив історію. У школі неодноразово був переможцем шкільних олімпіад із цієї дисципліни. Учився добре. Займався спортом, віддаючи перевагу баскетболу та легкій атлетиці — успішно долав стаєрські дистанції. У старшому віці, уже працюючи директором фірми з виготовлення та реалізації металоконструкцій, полюбив велосипедну їзду. Щодня долав по 17 кілометрів (в один бік), добираючись на роботу. В автівку сідав лише за негоди та взимку. Його дружина розповідає, що якось він заради задоволення проїхався на велосипеді з Ірпеня до Житомира — і назад!..

Олександр завжди був «душею компанії». Там, де з’являвся, традиційно ставало весело й затишно. Він був харизматичним, сильним, сміливим, справедливим, вольовим, дисциплінованим. Ці риси вабили до нього людей, тож мав багато друзів, які його щиро поважали.

Дід Олександра з 18 років також був на війні, помер у молодому віці. Сашко ним захоплювався й пишався, показував його фото, з якого дійсно було видно, що вони між собою дуже схожі. 

Після навчання у виші Олександр Робейко проходив строкову військову службу у Львові у 80-й ДШБ. Він мріяв потрапити саме туди, але хвилювався, що не візьмуть, бо в десантники брали лише повністю здорових і сильних, а він мав вади зору на одному оці. І тоді вдався до хитрощів: аби пройти медкомісію, вивчив напам’ять найдрібніші літери на плакаті, що висів у кабінеті окуліста. І це спрацювало!

Невдовзі його призначили командиром відділення. Та радість важливого досягнення затьмарила смерть батька… Але втрата, яку важко переживав, ще більше загартувала характер молодого чоловіка. 

Коли у 2014 році почалася війна на Сході України, він хотів іти захищати країну добровольцем. Але його вдруге вагітна дружина Наталя, з маленьким сином на руках, зі сльозами просила не залишати її, і тоді Олександр послухався. 

Зі своєю коханою — шепетівчанкою Наталею, ще юнаком познайомився у Рівному, де навчався. А після весілля молодята переїхали до міста Ірпінь. У щасливому шлюбі в них народилося двоє дітей: хлопчики Олександр та Дмитро. Незадовго до повномасштабної війни подружжя придбало нове житло, однак після російського вторгнення на Київщину їм довелося все кинути й переїхати у Шепетівку, до батьків Наталії. Пізніше вони дізналися, що їхню квартиру, їхнє затишне сімейне гніздечко окупанти знищили… 

26 лютого 2022 року Олександру зателефонували й повідомили, що в Ірпені, за місцем його реєстрації, йому надійшла повістка. Оскільки перебував із сім’єю в Шепетівці, не зволікаючи, пішов у місцевий військкомат і почав проходити службу в одній із військових частин Шепетівки (А4127). Із часом потрапив у бойову бригаду (А4689), пишався, що став оператором БПЛА. Він був дуже відповідальною людиною, чудовим організатором, напряму контактував із виробниками, тож його відділення мало в забезпеченні всі необхідні комплектуючі. Сам здійснював замовлення, налагоджував техніку. Через це отримав від командира відділення позивний «Завгосп». Якщо за справу брався Олександр Робейко, керівництво підрозділу було спокійним і впевненим: він його виконає якнайкраще!

На бойових завданнях цієї жорстокої війни, яку називав «війною дронів», почувався корисним і потрібним. Перед своїм останнім виїздом на бойове завдання казав, що відбив ворожий штурм, і дуже радів цьому.

16 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання на Сумщині отримав важкі поранення кінцівок та голови. Утім на його пам’ять це не вплинуло: із розбитим черепом Олександр продиктував номер телефону дружини взводному, аби той зателефонував їй і повідомив про поранення. У такому важкому стані він говорив із Наталею:

— Ріднесенький мій, як ти? — запитала дружина.

— Та затрьохсотили мене, прилетіло… — відповів зі злістю на окупантів. — Але нічого, одужаю, повернуся і продовжу бити ворога. 

Взводний розповідав Наталі, що весь час, до операції на голові, ще перебуваючи в свідомості, Олександр жодного разу не поскаржився на біль, лише був незадоволений, що не завершив справу. Він був відданий Україні  до останнього подиху!

Дев’ять днів лікарі боролися за його життя, проте 25 лютого 2025 року в Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» серце Олександра Робейка зупинилося. Прощання з Героєм відбулося в селищі Рафалівка Рівненської області, звідки він родом.

За період служби був Олександр Олександрович нагороджений відзнакою міністра оборони України «Захиснику України», УБД та почесними грамотами.

Рідні й друзі згадують його як чудового батька, люблячого чоловіка, мужнього та сміливого воїна. Він ішов по життю з усмішкою, таким його і пам’ятають.