Народився 13 жовтня 1977 року.
44-річний Юрій Родиненко загинув у березні 2022 року від влучання снайпера.

Дружина Юрія Миколайовича Родиненко Оксана розповідає: «Юрій народився у Фастові, дитинство провів у мальовничому селі Семигори, відоме з повісті Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. Із дитинства любив футбол. Грав на баяні. Ходив із батьком ловити рибу — у Семигорах чудові ставки. Одного разу, коли вони з батьком пішли на ставок, за ними побрів кінь. Кінь зайшов у воду, став бити копитом, і риба почала спливати. Вони тоді стільки назбирали риби, що нагодували родичів, сусідів.
Змалку Юрій шанував батьків, допомагав їм. Ця риса зберіглася до кінця його життя. Родина в них була велика: Юрій мав старшого брата Віталія та молодшу сестру Надію.
Ще хлопчиком Юрій мріяв бути військовим. Спочатку навчався в Богуславі на машиніста-екскаваторника, працював у себе в селі, а після армії пішов служити у внутрішні війська МВС України. Закінчив Національну академію внутрішніх справ, здобув повну вищу юридичну освіту.
Служив до 2011 року, зокрема в Нацгвардії, останній час — у підрозділі роти спеціального призначення військової частини 2260, яка займалася охороною консульських установ і дипломатичних представництв.
На пенсію вийшов із посади старшого прапорщика. У 2012 році став працювати у службі забезпечення безпеки ПРАТ Авіакомпанії “Українські вертольоти”. Працював там до останнього часу. На роботі його поважали. Після його загибелі керівництво компанії, вшановуючи пам’ять Юрія, вирішило нікого не брати на його робоче місце.
Познайомилися ми дуже цікаво: він зайшов на мою сторінку в соцмережі і написав мені листа. Моє дівоче прізвище було також Родиненко, але він про це знати не міг, на той момент я носила інше прізвище. Коли я побачила такий збіг, то зрозуміла — це доля. Виявляється, обидві наші родини з одного села — Дорогинка. Хвилювалися, щоб не сталося так, що ми — рідня, та, на щастя, з’ясувалося, що ми однофамільці. Після одруження я переїхала з Фастова до Юрія у Ворзель. Ми прожили тут щасливих сім років. Він був справді моєю долею. Ми дуже кохали одне одного.
Юрій був дуже добрий, веселий, цілеспрямований, любив усе, що пов’язане з Україною. Наприклад, читати книги, особливо про нашу історію, дискутувати щодо історії та історичних джерел. Цю любов до книги він прищепив і моїй дочці Даринці. Коли ми одружилися, моїй дочці від першого шлюбу було 13 років, і вона залюбки переймала від Юрія його пристрасть до книжок. Він завжди казав: “Хто, як не ми, розкажемо нашим дітям справжню історію нашої держави?”
Любив історичні фільми, ми дивилися їх разом, коли був вільний час, постійно слухав українські пісні.
Юра захоплювався спортом, щоранку прокидався о 5-й годині і бігав, власноруч зробив турніки і віджимався зранку і ввечері. Юрій був дуже працьовитим, після роботи займався ремонтом у нашому будинку, і лише на початку 2022 року закінчив його. Тоді ми вирішили, що нарешті зможемо куди-небудь з’їздити відпочити родиною, але не встигли…
Коли почався повномасштабний наступ російських агресорів, Юрій 24 лютого поїхав на роботу. Йому пропонували залишитися там, не повертатися в охоплене пожежами місто, але він відмовився з двох причин: по-перше, його родина в небезпеці, по-друге, він відразу вирішив стати на захист країни. Увечері пішки прийшов додому (транспорт уже не курсував, були підірвані мости), сказав: “Хто, як не ми, стане на захист нашої держави?” — і подався шукати блокпости.
А 4-го березня зв’язок із ним обірвався.
Нам із донькою вдалося виїхати з міста “зеленим коридором”, і я почала пошук чоловіка. Хтось повідомив, що бачили труп, схожий на нього. Я до останнього сподівалася, що це помилка. Після звільнення Ірпеня я далі активно шукала чоловіка.
Тіло Юрія було знайдено в одному з моргів столиці. За свідченнями медекспертизи, він загинув від куль снайпера…»