Дружина Івана, Пʼяткун Наталія Дмитрівна, розповідає: «Іван народився в селі Колочава, Міжгірського району Закарпатської області. Прямий нащадок славетного роду Шугаїв, його прадід – прикарпатський борець за свободу, легендарний народний герой, опришок Микола Шугай.
Коли Іван був малий, родина переїхала в с. Підвиноградів, Виноградівського району, Закарпатської області, там ходив в школу, згодом продовжив навчання в Закарпатському (Мукачівському) обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Після закінчення ліцею успішно склав вступні іспити до Національного Університету Державної податкової служби України на факультет податкової міліції.
Іван в перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, один з перших прибув на місце збору добровольців, ставши на захист Батьківщини, спочатку в районі Гостомеля, потім з квітня 2022 року в Бучі.
Наприкінці 2022 року він був у складі зведеної роти на Харківщині.
З осені 2023 року по лютий 2024 року виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку, після чого проходив службу на Куп’янському напрямку.
За 1,5 роки повномасштабного вторгнення в лавах ЗСУ пройшов шлях від простого солдата до командира стрілецької роти.

За проявлену мужність у 2023 році був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Срібний хрест».
Історія нашого кохання розпочалася ще у 2009 році. Ми познайомилися, коли були курсантами першого курсу факультету податкової міліції НУДПС України. Між нами відразу виникла симпатія, і вже через місяць після знайомства ми почали зустрічатись.
Ваня багато розповідав про своє дитинство у високогірному селі, про те, як полюбляв скупатися в холодних гірських потоках, як ловив руками форель. Здавалося він ріс в зовсім іншому світі, де панує природа, автентичність людського походження, первісність буття.
Мене вразила його доброта, щирість і те світло, яке я раніше не бачила в людях.
За весь час навчання нас завжди можна було побачити разом.
Після випуску, в 2013 році, ми оселились в Ірпені. Ваня влаштувався на роботу оперуповноваженим податкової міліції в Подільському районі міста Києва, я також – в Києві на посаді старшого оперуповноваженого Головного Управління в Київській області. З Ірпеня переїжджати не хотілось, дуже до вподоби було це місто, і, звісно, вже стало другим домом. Зранку разом їхали на роботу, ввечері разом повертались. Бувало, що випадали чергування на вихідні, але, коли були вільні, то обов’язково придумували собі активні розваги, неділя – наш сімейний день.
Ваня дуже полюбляв спорт, скільки пам’ятаю, завжди тримав себе в формі. Брав участь в благодійних забігах, марафонах. Особливо йому подобався бокс. Навіть кумир дитинства був Майк Тайсон, згодом стали наші видатні спортсмени – Ломаченко та Усик. Декілька разів на тиждень Іван відвідував зал боксу, раз на тиждень лазню, а ранкова чи вечірня пробіжки допомагали йому впорядкувати думки, відчути себе.
У вільний час багато читав. Останні роки цікавився творами Василя Шкляра, зараз у нас вдома є майже всі його видання. Напам’ять знав Кобзаря. Самостійно вивчав історію України, особливо часів козацтва, також вивчав свій родовід. В епоху діджиталізації в нашому домі кожного місяця з’являлася цікава книга, не відео чи аудіо твір, а саме друковане видання. Це були твори про минулі часи, наповнені сенсом свободи, справедливості, ідеї та вірності.

Іван вірив в людей і вірив людям. Не тільки говорив про це, а й ставився до всіх так, як хотів би, щоб ставилися до нього. Ваня був філантропом. Кожен місяць – два здавав кров, за життя підписав банк донора.

Жодного разу на моїй пам’яті він не був осторонь чужого лиха. Я вперше від нього почула вислів: «Моя хата з краю – першим ворога встрічаю!»
У 2017 році ми побрались. І до цього, я вважаю, ми вже були подружжям. Якщо говорити відверто, я в перші роки стосунків казала, що вийду за нього заміж лише за умови освідчення каблучкою з діамантом, і він пообіцяв. Для мене це був лише жарт, а для нього – дотримання слова. Він завжди дотримувався своїх обіцянок. Весілля вирішили не святкувати, не кликати рідню, друзів, а просто провести цей особливий день вдвох. Здавалося, нам не були потрібні поруч люди, ми були одне в одного і цього було достатньо.
З початком АТО, Ваня неодноразово хотів потрапити в списки добровольців, але за певних обставин цей термін постійно переносився. І в 2018 році, в один з вечорів травня, мій чоловік приїхав додому з великою військовою сумкою, повідомивши, що нарешті завтра в новій ротації він їде на Схід. Я була в шоковому стані, адже мене завчасно не готували до життя без нього. Тільки згодом я зрозуміла, наскільки це сильна та відважна людина, яка чітко дотримувалась своєї життєвої позиції, не потребувала підтримки чи схвалення від оточення та безмежно любила Україну та своїх співвітчизників.
За час служби Вані в АТО я декілька разів їздила до нього в Бахмут, не могла витримати тривалої розлуки, адже навіть місяць для мене був задовгий без нього. Після ротації він повернувся до цивільного життя. Дім, подорожі, робота з ним – все приносило задоволення. Згодом вирішив змінити свою діяльність, ставши слідчим податкової міліції.
Будь-яка справа, будь-яка робота, за яку брався Іван давалась йому дуже легко. Впевнений, цілеспрямований, він досягав успіху в усьому.
В 2021 році ми дізнались що станемо батьками. Якраз в той період відбулась ліквідація податкової міліції, я вже два роки працювала в іншій сфері, тому часу у нас було цілком достатньо. Здавалося, з кожним роком кохання подвоювалось. Разом готувались до народження донечки: вечорами гуляли по Центральному парку в Ірпені, відвідували вистави, театр, оперу. До речі, коли дізнались стать, Ваня вже знав, що в нього буде Ольга, та сама княгиня з історії України – з залізною волею, справедлива, стійка.
Ваня готувався до конкурсу в Бюро економічної безпеки, я насолоджувалась днями його присутності вдома.
На початку 2022 року було безліч розмов про можливий напад росії. В Ірпені були організовані збори місцевої оборони, на яких діючі військові ділились досвідом військової справи, знайомились однодумці патріоти, навчались поводженню з засобами зв’язку, зброєю, їх Ваня також відвідував.
Близько 5 ранку 24 лютого 2022 року, прокинувшись, побачила, що чоловік тримає телефон. Запитавши  – почула: «Почалося…». 
Зазвичай тихе, спокійне місто Ірпінь було не впізнати. Люди з пожитками бігли хто куди, затори заполонили вулиці, десь близько було чутно вибухи, в небі кружляли літаки, гелікоптери…
Ваня не міг знайти собі місця, ходив з кімнати в кімнату, потім сказав: «Поїдьмо на місце збору, мені так буде спокійніше». У той час, коли люди намагалися втекти, ми їхали зовсім у зворотному напрямку. Близько 10 години були сформовані групи по списках, призначені командири, медики поспіхом навчали тактичної медицини. Кожні 10 хвилин звучала команда «Повітря!» і ми лягали, не знаючи, який літак над головою: наш чи ворожий. Я падала на Ваню, намагаючись закрити собою, а він, як завжди жартував: «Наташа, ти вагою в 80 кілограм мене задушиш…» Хотіла лишитися з ним, але я була на 6 місяці вагітності і могла стати лише тягарем.

Весь час ми були на зв’язку. Кожен дзвінок, кожне повідомлення було моїм повітрям. В одній телефонній розмові я його запитала, чи страшно йому, тоді він відповів, що не має права боятися, він став командиром взводу.

Ми не бачилися понад два місяці. Іван приїхав вже зовсім іншим, війна, напевно, всіх змінює. Додались сиві волосинки в чорнявому волоссі, а ще тату – Герб України на пів спини. Таке символічне слово «Воля» стало частиною мого чоловіка, його улюблений вислів був: «Рабів до раю не пускають». Я вважаю що це неймовірно сміливий вчинок, адже розуміючи, що на цьому все не скінчиться, і є ще Донбас, Луганщина, Крим, людина свідомо робить собі татуювання, за яке наші вороги нас ненавидять та вбивають. 
Підходив Великдень. Чоловік попросив приготувати святкову вечерю, сказав, що хоче пригостити своїх хлопців. Так і зробили. Великдень був для нього важливим з дитинства. Багато приємних спогадів, традицій.
Після народження донечки підрозділ Вані базувався в Київській області. Не щодня, але досить часто ми були втрьох. Це також одні з найкращих днів в моєму житті. Звісно, я бачила, що Ваня переживає за своїх хлопців, хоче максимально їх здружити, адже попереду ще чекали запеклі бої. Ми намагалися насолоджуватись сьогоденням, не думати про завтра. Та, зрештою, всі розмови зводились до війни, і одного разу Іван мені сказав: «Страждання теперішнього часу нічого не варті в порівнянні з тією славою, що має з’явитись у нас…»
Ваня став командиром роти. Майже постійно був зі своїм підрозділом.
Іван не мав наміру зупинятися, постійно вдосконалюючи себе, свої навички, чекав слушного моменту проявити себе як людина, як воїн, як командир. З ним завжди були нагрудна наліпка «З Богом за Україну», а в кишені «Молитва українського націоналіста».
Восени 2023 року прийшло бойове розпорядження. Часів Яр… Саме там на той момент відбувались активні бойові дії. Іван з легкістю, і з певною радістю збирався в дорогу. Я мовчала. 

Зрештою ці місяці відчувались як вічність. Я чула в голосі чоловіка втому, виснаження, але жодного разу він не сказав, що йому важко. «Все добре. Скоро будемо втрьох…». Молилась, просила… і зрештою він приїхав. Розповідав про успіхи свої побратимів, про свої, як завжди, мовчав. Скромність була йому притаманна.
На початку травня 2024 року ми знову мали радісну новину, чекали на другу дитинку. «Якщо дівчинка, то буде Юлія»,- сказав чоловік. Саме за легендою Юлія була символом мужності та відданості вірі, а ще змогла протистояти дияволу. Я дивувалась, звідки він знав стільки різних історій? Ваня казав, що скоро буде бойове розпорядження з армії з виїздом на Схід країни. Відсвяткували мій день народження, і на наступний день він поїхав. Тоді я в останнє обіймала свого чоловіка.
Місяць, другий… важкі бої, втрати побратимів… Ваня майже завжди був на позиції, виходив на бойове чергування. Ми кожного дня розмовляли вранці і ввечері, коли вдавалося, то ще протягом дня. 26 липня він не відповів на мій дзвінок… Минуло декілька годин, і стало страшно по-справжньому. Не дарма. Цього дня мій чоловік став у Небесний стрій. Як справжній воїн, він загинув, захищаючи рідну землю зі зброєю в руках.
«Бути воїном – жити вічно», ці слова я почула від свого доброго знайомого, командира батальйону «Торнадо» Руслана Онищенко. І в цьому є весь гіркий зміст. Ваня колись мені сказав: «Що ми за життя зробимо такого, щоб потім наші діти пишалися? Дівчата запитають: «Коли прийшла біда в наш дім, де ти був, тато?» А я не сховаю очей. Зараз я творю історію. Я вже в історії…».

Іван загинув 26 липня 2024 року внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Невське Сватівського району Луганської області, виконуючи бойове завдання.
Для мене він був найкращою людиною в світі: відважний, сміливий, справедливий, чесний, відвертий, справжній! Моя любов! Назавжди!
Сьогодні я виховую двох неймовірних дівчат Олю і Юлю. Це продовження мого чоловіка, його любов, його життя».

Іван Іванович Савка похований на Байковому кладовищі 1 серпня 2024 року з усіма військовими почестями.