НГУ в/ч 3057

Позивний «Шева»

Антон народився на Херсонщині в селі Софіївка Каховського району. Тут закінчив середню школу, потів професійно-технічне училище, отримав спеціальність «газозварювальник». Коли йому виповнилося 18 років, отримав повістку з призовом на військову строкову службу. Юнацька вдача привела Шевченка Антона до міста Маріуполь, до військ Національної Гвардії України у вже відому на всю країну військову частину 3057.
Відомим цей військовий підрозділ був тим, що витримав штурм бойовиків у 2014 році, тим, що командир частини залишився вірним присязі, данній українському народові і не здався ні сам, не зрадив підлеглих, мужньо відстояв невелику територію посеред міста, яке вже тоді намагалися захопити російські окупанти.
Антон Шевченко отримав військову посаду «стрілець другого відділення другого патрульного взводу другої патрульної роти стрілецького батальйону з конвоювання екстрадиції охорони підсудних та охорони громадського порядку». Рядовим солдатом Антон ніс службу у місті Марії, закохався у нього і планував по закінченні служби залишитися тут на постійне місце проживання. Планами він ділився зі своєю матусею Тетяною.
В мирному Маріуполі Антон Шевченко прослужив лише 3 місяці.
28 лютого 2022року Тетяна Василівна отримала відео від сина, воно було з «Азовсталі»:
«Я бачила навколо нього якісь решітки, залізні балки, багато, дуже багато заліза.На запитання «Де ти, сину?» відповіді не було. Антон посміхався, говорив, що все добре, що зараз з хлопцями збираються готувати обід, у них тут є польова кухня і що у них все гаразд.
Він до останнього не говорив, що він на металургійному комбінаті разом з усіма воїнами- захисниками Маріуполя. Я дізналася про це значно пізніше. Потім півтора місяці мовчання, жодної звістки, тільки 28 квітня я отримала довгоочікуване смс-повідомлення: «Я здоровий, я живий…»
А вже 8 травня мені повідомили про загибель сина, про те, що 3 травня в місті Маріуполі він пішов на завдання і не повернувся. Тіла свого сина я не бачила до сьогодні, мені його не повернули, довго сподівалась на те, що сталася помилка, що він у полоні. Розпочались тяжкі пошуки через соцмережі, через «гарячі лінії» міністерств і відомств, я ретельно перевіряла списки тих, хто повернувся з полону. Сина не знаходила. Тільки після звільнення з полону його командира і його свідчення про загибель Антона почала проходити процедуру опізнання через ДНК.
Дуже сподіваюся на її скоріше завершення і на поховання мого Антона тут в Ірпені, де ми зараз мешкаємо з мамою і донькою.
Ми завжди його пам’ятаємо, як лагідного, доброго,турботливого хлопчика, для мами і моєї донечки він хлопчик, а для мене мужній воїн, який у 18 років витримав пекло «Азовсталі», воїн, який віддав юне життя за свою Батьківщину. Я плачу по ньому і пишаюся ним одночасно».
Тетяна Василівна оволоділа вмінням написання віршів, всі вони присвячені єдиному сину-герою:
Пробач, синочку, що в чужім краю,
Не маю змоги їхати додому,
Бо там панують кляті москалі.
А як же хочеться туди, де все до болю рідне і знайоме-
Кожна стежина, теплий вітер степу…
А тут лиш поряд побратими, що полягли так, як і ти-за Волю і Свободу.
Тут все не так-ні вітер, ні птахи, ми в іншому краю, але з тобою,
Назавжди…
Шевченко Антон Віталійович нагороджений Орденом
«За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Після завершення процедури опізнання буде похований на Алеї слави захисникам України в Ірпені.

Героям слава!