Народився 24 лютого 1972 року в Києві. 

Саме в цей день — у день народження Валерія, коли йому виповнилося 50 років, почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

50-річний Валерій Шитов загинув 28 липня 2022 року в Запорізькій області під Оріховим біля селища Нестерянка.

Освіта: школа № 254 (Київ), Академія муніципального управління (Київ).

20 років прожив в Ірпені на вулиці Личака, Героя АТО.

У 2014–2015 роках Валерій Шитий на Донбасі захищав Україну. Коли повернувся додому, йому було дуже важко, не знав, що робити. Іти далі захищати Україну чи залишатися вдома?.. Родина запевнила Валерія в тому, що йому краще залишитися. Валерій знайшов у собі сили зайнятися підприємницькою справою — він тримав СТО, зокрема, автомайстерню, рихтувально-зварювальний цех. Сам був рихтувальником, мав золоті руки, до нього стояла черга, люди по три місяці чекали, аби саме йому віддати на ремонт автомобіль.

Усе, що Валерій робив у своєму житті, робив заради дружини Наталі і своїх дітей. Старшу доньку Анастасію називав «зірка моя». Друга донька Олександра була «принцесою». Онука Акіма Валерій обожнював, для нього був взірцем, Акім нині каже: «Дідусь мене захищає з неба». 

Валерій дуже переймався подіями, які відбувалися в Україні. Любив спілкуватися зі своїми друзями, головною темою залишалася знову ж таки Україна: як було, як є, як має бути. І дітей привчив до того, щоб завжди робили свій вибір.

Валерій Шитий був гравцем атошної збірної з футболу (Київ). 

24 лютого 2022 р. сім’я після відпочинку в Єгипті на березі Червоного моря мала вилітати до Батьківщини, тим паче, що на вечір 24-го були запрошені гості. В Ірпені старша донька з онуком і чоловіком готували свято — кульки, торт, страви… О четвертій годині ранку сім’я (тато, мама, молодша донька) сіли в автобус, та гід повідомив, що в Україні почалася війна і ніхто нікуди не летить.

Валерій Шитий у минулому атовець, тому його стан можна було зрозуміти. У готельному номері він почувався, наче у клітці, йому вже не були потрібні ні море, ні курортні радощі… Валерій сказав: «Я не можу тут залишатися, треба захищати Україну». У нього був досвід, він воював, знав, чим може бути корисним. Його, зокрема, мотивувало, що старша дочка сидить у погребі з трирічним Акімом (донька спромоглася надіслати фото). «Дитина з такими очима перебуває в погребі, а я тут, на морі».

Прочекали тиждень. Вилетіти неможливо. Урешті знайшли варіант: через Туреччину й Австрію прилетіли в Чехію до друзів. 

Валерій полишає дружину з молодшою дочкою в Чехії, а сам 5 березня вже опиняється в Україні.

Як атовець Валерій вийшов на зв’язок зі своїм командиром — Олександром Білосвітом. Той каже: приїжджай на базу до Києва.

7 березня Шитий — у Святошинському військкоматі, у його воєнному білеті з’являється запис — доброволець ЗСУ. 

Перші два тижні формували-готували групи військових у складі ЗСУ до виходу на «нуль». 

Валерій звільняв Ірпінь, долучався до звільнення Бучі, Мощуна. Потім його передислокували до 65-ї моторизованої бригади. Збиралася вона у Львівській області біля Яворівського полігону. Шитий, маючи звання старшого сержанта, став командиром машини технічної розвідки. 

І знову йому не сиділося на місці, він казав: «Чого це я у Львові, а хлопці там гинуть». І потрапляє в розвідку в Запорізьку область.

Валерій майже щодня о шостій ранку писав: «Кохана, усе добре», і ввечері: «Кохана, усе добре». А коли зникав на кілька днів, дружина розуміла: там гаряче. Сама першою ніколи не писала і не дзвонила. Таке було правило.

28 липня 2022 р. увечері з’являється непевна звістка через кума-атошника доньки: «Шитий — двохсотий». Дружина телефонує Білосвіту. Той відповів: «Група з 12-ти бійців пішла на завдання, треба було взяти язика на рашистському блокпості. Дві людини не повернулися, зокрема Валерій». 

Коли блокпост було захоплено нашими, там виявили поховання. Досить довго тривала невідомість. Сім’я чекала результатів експертизи ДНК (донька здала пробу). 21 квітня 2023 року зателефонували з Запоріжжя, представник судмедекспертизи повідомив, що ДНК збіглося.

23 квітня 2023 року дружина Наталя Олександрівна отримала речі чоловіка: ключ від машини, запальничку, ручку, ліхтарик і обручку. Обручку вирішила залишити з Валерієм. 

26 квітня Валерія Шитого поховали на Алеї пам’яті захисників України на ірпінському цвинтарі.

Рішенням Ірпінської міської ради Валерію Шитому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ірпінь» (посмертно).