Народився в Одеській області, с. Розівка. У дитинстві разом із родиною переїхав на Рівненщину в село Могиляни.
Освіта: закінчив могилянську середню школу, вступив до Рівненського професійного училища за спеціальністю «IT-технології».
25-річний Ілля Шклярук загинув 8 березня 2022 року, евакуйовуючи людей із міста Ірпеня.

Дружина Іллі Яна Шклякур розповідає: «Ілля був дуже працелюбним, любив свою донечку, любив проводити час із родиною, у нього самого велика родина — брати, сестри. Він був дуже комунікабельним, багато читав. Народившись в Одесі, захоплювався оповіданнями про моряків, йому подобалося фентезі; улюбленим фільмом був «Інтерстеллер», часто його переглядав. Грав на баяні, цьому навчила його бабуся.
У шлюбі ми прожили трохи більше двох років. Один із яскравих спогадів — відвідування страусової ферми. До цього Ілля ніколи не був у зоопарку, хоча дуже любив тварин. У дитинстві, коли жив в Одесі, виходив дивитися на дельфінів і навіть плавав із ними. Коли родина переїхала на Рівненщину, було своє господарство, свійські тварини, умів із ними вправлятися.
Познайомилися ми 14 лютого на дні народження моєю подруги. Зав’язалося спілкування, через рік почали зустрічатися, ще через рік одружилися, народилася донечка Єва. Імʼя їй обирав він».
Теща Іллі Юлія Соміна згадує: «Ілля вмів справляти хороше враження на людей. Щодо моєї доньки налаштований був дуже серйозно, із першого ж знайомства почав називати мене мамою. Він з усіма міг знайти спільну мову, я не стала винятком. На свята дарував квіти завжди дочці і мені. Якось Яні (дружині) подарував незабутні сині троянди, я такі вперше бачила. Він був старшим братом у великій родині, можливо, тому був не за віком дорослим. Умів брати на себе відповідальність за сім’ю, усьому давав раду і все легко і вправно в нього виходило! Мені це в ньому дуже подобалося. Я розуміла, що дочка, а їй було лише 18, за ним як за стіною. Я дуже раділа за їхню сім’ю. Народилася донечка — Ілля її обожнював.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, наш будинок серед перших отримав пошкодження, і ми майже тиждень проживали в приміщенні церкви. Ілля разом зі своїм братом одразу почали займатися волонтерством, йому дали машину, він розвозив людей, чергував на території, до нього зверталися по допомогу, і він дуже вміло її надавав.
5 березня ми зрозуміли, що потрібно їхати з міста. Ілля домовився, щоб нас довезли до Романівського мосту, а сам залишився в Ірпені. 8 березня він подзвонив дружині і сказав, що їде забирати людей для евакуації. Більше зв’язку з ним не було. Мій чоловік, який теж залишався в місті і стояв на блокпості на “Жирафі”, почав його шукати, але все марно. І лише, коли місто звільнили, знайшли машину, на якій він тоді їздив, однак Іллі не було ніде. Ми до останнього сподівалися, що він живий і ось-ось з’явиться. Та, на жаль, цього не сталося…»